Вони пройшли бої в АТО

 

Вони пройшли бої в АТО




Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 

Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 

- Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 

- Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 

- Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 

- Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 

- Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 

- Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 

- Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 

- Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 

- Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 

- Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 

- Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 

- Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 

- Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 

- Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)

 

 

Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 

- Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 

- Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 

- Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 

Олена Британська

 

 

Його позивний "Боцман" 100 днів АТО

І волонетри. Просто Сашко Чуб




 

Версія для друку Коментарі 38

23.07.2014
Марина Данилюк, для УП.Життя

 

Його позивний "Боцман". Простіше – сержант Сергій із 95-ї аеромобільної бригади.

Він провів 100 днів АТО в самому пеклі — у Слов'янську та його околицях. Після визволення міста Сергію дали 10-денну відпустку.

По її закінченню "Боцман" прийшов у військову частину, щоб його повернули на Донбас, але командири сказали, що на його місце відправили нових людей і попросили побути в розташуванні частини.

До війни 30-річний киянин Сергій займався технічним обслуговуванням поїздів Hyundai.

На зустріч "Боцман" приходить у жовтій сорочці. Вона трохи обвисає.

"До війни важив 128 кілограм, а прийшов, став на жінчині ваги – 98", - каже чоловік.

Сержант ВДВ зізнається, що після трьох місяців передової йому дуже складно звикнути до звичайної міської атмосфери:

– Така зміна подій дуже впливає на мозок, ніяк не можу звикнути до великої кількості автомобілів, до того, що люди посміхаються. Що співають пташки, сміються діти і лунає музика — ніяких вибухів і автоматних черг. Не дай, боже, почути, як летить "Град" - від цього звуку серце льодом вкривається.

Вояк згадує 1 липня, коли українські війська звільнили Слов'янськ. Каже, що він і його бойові товариші не відчули особливої радості. Скоріше, як те, що мало давно відбутися:

– Нас скоріше переповнювало – "а що буде далі?", бо Слов'янськ уже був не єдиним пунктом, де міцно окопалися терористи. Але наші хлопці пішли вішати наш прапор і у всіх покотились скупі чоловічі сльози з очей... Згадали всіх, хто загинув за це місто за три місяці.

"Боцман" розповів про відносини з донецьким населенням, психологічні проблеми вояків після війни і втрати його роти, які відбулись за цей час.

– Десять років тому я проходив строкову службу в 95-й аеромобільній. І в військкоматі жіночка, яка ставила мені всі штампи, похитала головою і сказала: "Синку, я тобі не заздрю. Якщо раптом війна - тебе першого візьмуть. У вас така команда, що першою на фронт піде". Я тоді був зовсім молодий, тому посміявся й сказав: "Та кому треба ця Україна, хто на неї нападе?"

На відміну від більшості України, військкомати на Житомирщині працювали на повну — брали всіх: і серйозних чоловіків, і салаг, які любили посидіти з пивом на лавочці. Навіть медкомісії особливої ніхто не проводив.

На 9-й день перебування людей вишикували в шеренгу й сказали: "Хлопчики, додому ви не йдете. Завтра всі дружно вирушаємо на Миколаїв. Хто не хоче — виходьте одразу". Ряди одразу відчутно порідшали. За добу з 1000 людей лишилось під дві сотні.

За іронією, ті, хто повтікав, за кілька днів знов отримали повістки. Але там у них були вже інші умови, гірші.

 

 

– Ці люди вдома якось пояснювали, чому вони повернулись так швидко?

– Зазвичай вони приходили до своїх родин і казали: "Ми уже відвоювали, вже все пройшли. Свою місію виконали". І жінки їм вірили, героями вважали.

Якось до нашого бойового товариша, який із нами лишився, подзвонила дружина. Плаче в трубку: "Ти мене не любиш? Всіх уже повідпускали і вони прийшли. Ти пішов від мене і брешеш?"

Але не треба засуджувати цих хлопців. Усі ми люди, всі мають страх за своє життя, за майбутнє родин. Це перший раз, коли наше сучасне суспільство зіткнулось із війною. Насправді на війнах такі випадки трапляються часто.

– Вас одразу відправили на Донбас, після зборів і тренувань?

– Нас направили в Миколаїв, а потім сказали їхати на Арабатську стрілку на Херсонщину. Керівництво не виключало можливості, що з Криму буде наступ на материкову частину. І от, кілька днів ми стояли й дивились у бінокль на "зелених чоловічків". Вони не наступали, а охороняли раніше зайняту територію. Стало ясно, що тут нічого не буде, а головний наступ ітиме з Донбасу. То ми розвернули всю техніку й поїхали через Дніпропетровську і Запорізьку області туди.

Це було якраз тоді, коли в Криму проводили референдум. Навіть тут відчувалась напруженість. На кілька днів ми зупинились на полігоні в Запорізькій області — відпрацювати маневри. Одного разу я поїхав у справах в обласний центр. Ніколи не був у Запоріжжі раніше, але згадав, там є нібито найдовший у Європі проспект Леніна.

Вирішив подивитись, що він собою являє.

Я був у військовій формі, викликав таксі. Раптом до мене підходить чоловік із автоматом і питає: "Документи де?". За ним підійшло ще кілька серйозних людей. Почав пояснювати, що я свій, український військовий. Чоловіки спочатку не повірили, потім довго випитували, що я роблю в них на головній вулиці. Але зрештою відпустили. Виявилось, це місцева самооборона шукала в мені сепаратиста.

Наступного дня ми вже рушили на Добропілля.

– Як вас зустріло населення Донбасу? Настільки тяжко було порозумітись?

– Добропілля відрізняється від решти Донбасу. Якщо у Слов'янську нам часто кричали услід: "Ви - недоукраїнські фашисти!", то тут траплялись адекватні люди, які йшли нам назустріч і всіляко допомагали.

Їм було неймовірно тяжко виживати серед своїх же донецьких. Там якраз готували сепаратистський референдум, а та купка людей, всупереч ньому, готувалась провести президентські вибори.

Завдяки ним на Донбасі й зберігалось щось українське.

Більшість бійців нашої роти до цього ніколи на Донбасі не були. Вони родом із північних і центральних регіонів України. У нас як заведено: охайна хатинка, гарний садочок, город. А тут типова картина – убога халупа, шифер валиться, рами трухляві, але на даху причеплено дві супутникові антени, щоб краще російські канали ловило. Тож ключових проблем було дві: тотальна зазомбованість населення російською пропагандою і низький інтелектуальний рівень.

Часом я вдягав цивільний одяг і виконував завдання в сільській місцевості. Заходив у місцеві бари — точніше, брудні генделики — і спостерігав, про що говорять люди.

Так от, де є хоч якийсь інтелект, там осмислена розмова. Де недалекоглядність, помножена на тупість — мат-перемат і вихваляння, хто більше в тюрмі просидів. У цієї категорії, якщо ти не сидів у тюрмі — то ти "не пацан", нижча каста.

Також серед мешканців поширений міф, що Донбас годує Україну. Я не раз питав: "А ви не задумуєтесь, як Україні виходить виживати, поки Донбас три місяці простоює через конфлікти?"

Відповідь: "Вы ничего не понимаете, вам врут бандеровские СМИ".

 

 

– Цих людей можна якось перевиховати, переманити на український бік?

Розумієте, є люди, які є "деенерівці" до мозку кісток. Їх ніяк на свій бік не навернеш — які методи не вибирай. Там на генному рівні закладено, що Київ і київська влада хочуть для них гіршого життя, що їх недооцінюють і обкрадають.

Але по суті це просто ліниві люди, які люблять лише алкоголь, а через те, що п'яні, не хочуть працювати. Це замкнене коло, яке неможливо розірвати. А ще вони чомусь вірять, що якщо прийде Росія, то їм одразу покращає. Так і кажуть, мовляв, треба сталева рука, як у Путіна — тоді всі їх поважатимуть.

Разом із тим, чимало людей казали мені, що стали на бік ДНР із корисливих мотивів. За кожного вбитого солдата їм обіцяли 20 тисяч гривень, за сержанта — 30 тисяч гривень, за голову командира бригади — мільйон. І ці люди відповіли: "Без проблем. Давайте нам автомати й ми принесем вам хоч 10 голів, аби заробить".

Але коли більшість цих "заробітчан" почуло постріли з нашого боку і переконалось, що ми професійна армія - почали тікати, кидаючи автомати.

 

 

– Але за три місяці Вашого перебування вдалось когось умовити допомагати українській армії, а не бойовикам?

Багато патріотично налаштованих людей виїхали з Донбасу ще до відкриття "гуманітарного коридору". Переважно тому, що треба було рятувати дітей.

Лишилися ті, кому не було куди тікати. Або ж думали, що, залишившись, вбережуть оселю від непроханих гостей. У багатьох була робота, вони продовжували ходити на неї і попри сепаратистів із терористами.

Знову ж таки, чимало людей через російську пропаганду не могли зрозуміти, що тут робить українська армія. Лише з часом, коли вони зрозуміли, що ви не викрадаємо людей, не катуємо їх і не викидаємо трупи в річку - пішли нам назустріч і навіть почали показувати, де засідки бойовиків, де їхні блокпости, як краще об'їхати місто.

Важливим фактором було й те, що люди зрозуміли: в нас самих є родини й оселі, і ми повернемось до себе додому. Ніхто з нас забирати їхні будинки й шахти не думає.

– Було чимало повідомлень про розправу терористів над українським прихильниками. Ви були свідком таких випадків?

– Наші помічники з місцевих намагались робити все максимально обережно, але інколи попадались. Розкажу одну історію. 31 травня мені виповнилось 30 років. До війни планував влаштувати вечірку в ресторані - з тамадою, танцями, купою друзів... А тут я прокидаюсь о другій ночі, бо треба було заступати на блок-пост і думаю "Оце день народження...Хоч би вижити".

Ми якраз передислокувалися в нове місце, і в нас закінчилась вода. Зв'язалися з нашими "провідниками", попросили їх привезти кілька пластмасових каністр води. Заодно я попросив привезти пару тортиків і пепсі-коли, щоб хоч якось відзначити свято. Вони все нам принесли, і дорогою назад натрапили на новий блок-пост сепаратистів. Ті їх схопили й забрали у своє логово.

Ми вже думали, їх там убили. Але за кілька днів цих людей таки відпустили. Точніше, викинули роздягненими посеред поля. Вибивши перед тим усі зуби й поламавши ребра.

У голові не вкладається, як люди, що живуть на одній землі, можуть вчиняти так із ближніми. Але й це не зламало цих хороших донбасівців. Ми й досі постійно тримаємо з ними зв’язок.

– Зараз лунає багато розмов, що наша армія була зовсім не готова до війни, а командири — не були належно кваліфіковані. Настільки це відповідає дійсності?

– Наша армія була відверто неготова до оборони. Тривалий час армію розкрадали, нищили, але, на щастя, вдалося оперативно зібрати всі сили й нормально воювати з окупантом за свою землю.

З самого початку, коли в Слов'янську почали з'являтися перші терористи, на них мали реагувати місцева міліція та СБУ. Армія на тому етапі втрутитись не могла, бо її задіюють, лише коли є зовнішня агресія.

Але оскільки наша 95-та бригада вважається взірцем швидкого реагування, її задіяли в першу чергу. І коли ми приїхали, то побачили, що міліція повдягала на себе георгіївські стрічки, а офіси СБУ стали притонами терористів.

Міноборони дає бійцям мінімум: загалом усе обмежується поганенькою формою і зброєю. Завдяки волонтерам в армії з'являється спецтехніка, значно покращилось харчування. Будьмо чесними, армійська кухня дуже бідна. А щоб воювати, потрібні сили.

Бронежилети — окрема тема. На щастя, деякі роти ними вже забезпечені повністю. У мене, наприклад , їх уже три — я тепер, як дівчина, зранку обираю, який одягнути. Але це не через чудове постачання. Просто в нас із 70 людей в роті лишилось 14.

Слід врахувати, що проти нас воюють уже не хлопчики-наркомани, які стояли за 500 гривень, а серйозні снайпери. Ці знають, куди влучити, щоб убити. Крім того, з початку червня на блокпостах відчутно побільшало чеченців. Я їх раніше ніколи не бачив, думав, що вони чорняві — а вони руді і синьоокі.

Це вже не місцева наркозалежна гопота, що хитається від вітру.

Щодо командирів, то я бачив принаймні двох, які були на своєму місці. Це командир 1-го аеромобільно-десантного батальону 95-ї ОАЕМБ Тарас Сенюк, який пройшов операції в Іраку і Косово. Він був віртуозом, тому його й "пасли" від 2 травня аж до 3 червня, коли нарешті вдалось убити. Другий — генерал-майор Сергій Кульчицький. Одразу було видно, що людина на своєму місці.

Ми проводжали його в цей вертоліт 29 травня, потиснули руки, пожартували. І тут люди злітають, бах! - і вони вже загинули. Ми прибули на місце трагедії, збирали докази.

Те, що ми бачили, назвати тілами було тяжко. Тепер це часто сниться вночі — наше прощання, вибух і обгорілі трупи.

Вдень нормально себе почуваю, зустрічаюсь, працюю, а вночі в душі настає трагедія. Дуже боюся, що нервові клітини не витримають і я збожеволію.

Дружина весь час наполягає, щоб я звернувся до психолога, щоб хоч якось покращити свій стан.

– А Ваші товариші з 95-ї бригади як пережили побачене і пережите під час АТО? Як повертати цих людей до мирного життя?

– Я часто провідую наших хлопців в київському госпіталі. Є хлопець 30 років, у нього вже мікроінсульт із порушенням мовлення. Є люди без ніг, рук чи очей. Ще був 43-річний чоловік, який осліп через нервове перевантаження. Почав погано бачити на праве око, а потім і на ліве. Його комісували.

Були вояки, які в прямому сенсі сходили з розуму — починали кричати, кидати зброю, вилазити з окопів, вискакувати з БТРів. Зараз їх відправили додому у відпустку. Деяких лікують, а деякі вже безнадійні.

Зрозумійте, не всі йдуть на війну із сталевою витримкою. Багато хто повівся на чутки й домисли: комусь хтось сказав, що якщо ти підеш на війну, то не треба буде виплачувати кредит. Або були випадки, коли хлопцям казали, що так вони можуть закопати зброю і через деякий час продати її. Люди були дуже різні. Це вже на фронті довелось бути єдиною командою і забути про власні інтереси заради бойових товаришів.

Запам'ятався мені один хлопчик 22 років. У березні ми разом із ним прийшли на збори, затоваришували, знайшлось чимало спільних тем. Якось були на перекурі, він дивився-дивився на небо, а тоді зітхнув: "Так хочу, щоб все це скінчилось до кінця травня. Повернусь додому, встигну вступити у житомирський університет. А у серпні весілля".

Але 13 червня зробило все по-своєму, хлопець загинув. У такий момент розумієш, настільки крихке людське життя і мрії, і сподівання.

Ще дуже тяжко психологічно, коли у вас є "вантаж-200". І командир просить відвезти труну до військкомату, а речі вояка додому. Одного разу я взяв на себе таку відповідальність і ми поїхали в Полтаву. Нікому в житті не побажаю побачити той погляд - як іскорка надії на хорошу новину гасне й перетворюється у біль.

Ця мама дивилась на мене так, що я відчув, як у мене всередині щось померло. Трагедія цієї родини стала й моєю.

– Ви згадали, що із 70 чоловік у вашій роті лишилось 14. Чому такі великі втрати?

– Наш ворог освоїв нову тактику: у засідці дочекатись, коли їхатиме наша колона. Потім убивають водія, колона стає відтак вразливою. Далі вбивати наших вояків легше.

Якось до нас на Карачун приїхала колона зі штабу АТО із продуктами. Тобто, ніяких військових дій хлопці не планували. У нас був тепловізор, але він небезпеку не зафіксував, назад наші хлопці їхали абсолютно розслаблені. Раптом із засідки вистрибнув терорист і стрельнув по першому борту з гранатомета. Водій загинув на місці, частину екіпажу поранило. Але хлопці вибігли й почали шукати цього терориста. Кулеметник, який там був, почав затягати поранених хлопців назад. Решта групи, коли їх побачила, була шокована.

Хлопці стріляли по бойовику, маючи уламки від гранат у голові. Наш кулеметник затягнув двох у безпечне місце, а тоді глянув на власні руки. Виявилось, у нього повідривало пальці. А він цього навіть не помітив! Зараз чоловік у центральному госпіталі. Йому ампутували кисті.

Так було часто. Колона їде, її обстрілюють із засідки — а в нас втрати на рівному місці.

 

 

– Чим збираєтесь займатись тепер?

– У мирному житті я залізничник, займають технічним обслуговуванням поїздів Hyundai. Тому, мабуть, і цей досвід стане нашій армії в пригоді.

Усю авто- й мототехніку в нашій 95-й треба розібрати, деякі деталі замінити. Я дуже хочу цим зайнятися, оскільки ремонт поламок у бойових умовах забирає дуже багато цінного часу. Тому треба ремонтувати. Чекати, доки Міноборони проведе якийсь тендер і за 3-4 місяці хтось почне щось робити, не хочеться.

Іще один важливий момент - захист наших машин. Бувало, що хлопці решітки радянських ліжок спереду приварювали, щоб постріл із гранатомета розсіяти. У мене є ескізи й креслення, як зробити це правильно й так, як у найкращих іноземних військ.

Крім того, головне завдання на сьогодні — знищити техніку супротивника. Хочеться дістати нашим хлопцям безпілотники, які допоможуть вражати ворога.

Хотілося б дістати й кращу форму, ніж ту, яку видає Міноборони. Та зовсім не дихає і вже за місяць перетворюється на лахміття.

Ось цим і планую зайнятись, щоб моїм товаришам-десантникам було легше в бою.

– Як Вас зустріли рідні?

– Дружина плакала від радощів, що повернувся живий. Старша донька перейшла в другий клас, молодша почала ходити, недавно їй виповнився рік. До речі, забула, як я виглядаю. Не впізнала спершу. Немовлята ростуть дуже швидко, три місяці для них – ціла вічність. 

 

http://life.pravda.com.ua/person/2014/07/23/175745/

 

 

Три історії про те, як українці озброюють українську армію

 

 

11.07.2014
Марина Данилюк, для УП.Життя

Ще два місяці тому вони нічого не знали про армію і армійську амуніцію. Тепер знають майже все. Троє далеких від армійських справ українців розказують про свій досвід волонтерства на благо українського війська.

Починали із закупок 1-2 бронежилетів, а зараз під опікою кожного тисячі бійців.

Роман Синіцин, спеціаліст ІТ-сфери. Волонтерський досвід – 2 місяці. Кожного дня відправляє в зону АТО передачі з формою, технікою і сучасними медикаментами.

Допомагає двом полкам спецназу (3 і 8-мий), розвідувальним ротам і снайперам 95-тої аеромобільної бригади, добровольчим батальйонам "Айдар" і "Донбас".

 

Волонтерський пункт Романа Синіцина 

Волонтерський пункт Романа Синіцина знаходиться на вулиці Жилянській, недалеко від ошатної будівлі Конституційного суду, у дворі одного з житлових будинків.

У 4-кімнатах окремо складені ящики з медикаментами, амуніція, продукти для бригад на передову. Одна кімната ще вільна – там буде медичний склад.

"Бачите ось, картоплю в кутку? Годинку тому написали пост в Facebook, що 12-тій бригаді потрібні продукти, ось привезли все. Зручна штука – комунікація в соцмережі".

Роман показує найкоштовнішу покупку, яка їде в зону АТО – нічний приціл за 35 тисяч гривень. "Уявляєте, він як раз російського виробництва", – усміхається волонтер.

Волонтерством Роман Сініцин зайнявся як усі – абсолютно випадково: "У нас були знайомі в зоні АТО, шукали коліматори. Ми їх їм купили, а потім вони ще дали список і ми зрозуміли, що наших особистих коштів на всі потреби не вистачить.

Абсолютно спонтанно виникла ідея опублікувати оголошення про збір коштів на потреби армії і виклали номер карточки. І так воно поступово наростало, як снігова куля. В середньому до цього часу у нас назбиралось уже до мільйона коштів. Це не рахуючи тих речей, які нам просто несуть.

Головний акцент наша група робить на розвідниках і снайперах, тобто тих, у яких складні завдання в тилу ворога.

Я особисто приїздив до наших хлопців. У них не було елементарного – спальних мішків, берці розлазилися, форма була зовсім зношена. Я був нажаханий, оскільки армійський спецназ – це еліта, це школа. Там досвідчені офіцери, які проходили Афганістан, серйозні люди. І такий жалюгідний стан забезпечення!

Зброї радянського зразка – повно. Натомість немає жодних засобів зв’язку, транспорту для пересування теж нема.

Якщо броніки у всіх на слуху, то ситуація із нічними прицілами і тепловізорами – складна. Я упевнений, що всі ці речі, які вже є в української армії, – були куплені з допомогою волонтерів.

Останній раз, коли їздив, то бачив, що щось нове нарешті поступило в армію. Зустрів бійців львівської роти з 80-тої бригади, бачу – у них нові бронежилети. Питаю: де взяли? Кажуть, що відправили на Донбас уже в них. Тобто стали потроху давати.

Жахлива ситуація до цього часу з касками. Возимо їх партіями. Контрабандні.

Приймаємо заявки на пошив розгрузок. Виходить по 50-60 штук на тиждень, при цьому враховуємо побажання вояків по модернізації.

Ми розробили спеціальну розгрузку для снайперів, бо те, що підходить для бійців, які стоять на блок-постах, не завжди підходить для снайперів, які мають бути мобільними і постійно в русі. Зараз будемо запускати серію спеціально для них.

Половину всього, що ми завозимо – контрабанда. Той же необхідний Celox (гемостатик) нам із-за кордону везуть в ручних багажах. Днями привезли 400 штук у ручному багажі. Прикордонники бачили, але мовчки пропустили, бо знають, що це на передову.

Дуже допомагає діаспора – надсилають Celox, гроші, приціли, багато господарського краму.

З Міноборони контакт не тримаємо. Їх там взагалі всіх треба розігнати і заново налагодити логістику.

Або є такий момент. Ні для кого не секрет, що в зоні АТО спецназ їздить на віджатих у сепаратистах машинах – бусиках, джипах, або на якихось лівих, бо якщо ти їдеш на армійському намазі, то зразу обстрілюють.

До нас звернулися з одного спецпідрозділу – швидко знайти їм машину. Впоралися – за півдня! Якби це робилося через Міноборони, то затяглося б на місяць – тендер, папірці. А у нас так – пост в соцмережі, два дзвінка і дівчата уже пакують коробки в зону АТО, які завтра уже будуть у бійців.

Доходить до "смішного" – військові просять купити магазини по 45 патронів, бо їм не дають. Нацгвардії взагалі спочатку по одному видавали.

Ольга Решетилова, перебуває у відпустці по догляду за дитиною, працювала редактором відділу кореспондентської мережі газети "День". В середині травня у Facebook знайшла групу "Вернись живым". З того часу разом із її координатором Віталієм Дейнегою відправили близько десяти крупних посилок в зону АТО.

Нині вони удвох курують групу і вже перейшли на такі високобюджетні замовлення, як купівля систем захисту від ПЗРК для вертольотів. Підопічні: 95-та аеромобільна бригада, 80-та окрема аеромобільна бригада, Рівненська бригада зв’язку, 39-й батальйон розвідки, 11-й територіальний батальйон, 79-та окрема аеромобільна бригада, 51-ша механізована бригада, пунк пропуску "Новоазовськ".

 

Ольга Решетилова

"Надсилаємо нашим підопічним десантникам великі посилки – оптику, різні прилади, питаємо ще й про дрібні потреби – форму, берці.

Хлопці кажуть, що якби не було волонтерів, то було б…. Бо Міноборони лише почало замовляти, а не закупати бронежилети 23 травня, коли війна йшла не перший місяць. До цього часу люди ходили голі і босі.

Інколи до нас телефонували хлопці, які бігали по передовій в шльопанцях, бо ті берці, які їм дали в Міноборони, лише для калічення ніг – так понатирали, що ледве ходили. З формою теж проблеми – хлопці місяцями в одному комплекті.

Ситуації в армії я не дивуюсь, бо мій чоловік служив. Коли він ішов на дембель його підізвав прапорщик, відкрив склад з усякою всячиною і сказав – бери, що хочеш, я продаю.

Я постійно думаю, що ми живемо уже в двадцять першому столітті – людина освоїла космос. А Міноборони не в змозі освоїти бронежилети. Ми купували німецькі, вони уже списані, їм 15 років. Але це краще за те, що є в Україні. Бо там є "воротничок" для шиї, захист паху і захист боків. Волонтери з медичної служби кажуть, що найтяжчі поранення якраз припадають на пахову ділянку і шию.

Одного разу нашим хлопцям пропонували каски 40-х років випуску. При цьому я переконана, що у кожного генерала вдома надсучасний телевізор, а в авто сучасна техніка.

Дуже багато історій, коли військовим привозили бронежилети, а після прострілки вони перетворювались на решето. Тому для тих, хто хоче купити бронежилети, раджу просити у фірм відео прострілки, або краще самим простріляти.

На жаль, є ділки, які завищують ціни на засоби індивідуального захисту. Це звичайні мародери...

Багатьом хлопцям допомагають місцеві, особливо в Луганській області. Є дівчина зі Сватова, її називають "фонд військових пиріжків" – вона сама у необмеженій кількості пече пиріжки для українських військових.

Їй скидають небайдужі люди гроші на карточку, вона купує продукти і готує їжу військовим. Трохи згодом почала ще й закуповувати медикаменти. Так маленькі ініціативи виростають у великі проекти.

У нас в одному батальйоні є чоловік, що служив закордоном, неодноразово брав участь у бойових діях. Кілька років тому повернувся до Києва, де займався готельно-ресторанним бізнесом. Але коли почалася війна, вирішив, що має досвід і повинен захистити свою Батьківщину.

Зараз він пішов у розвідку і написав елементарний список, чим у цивілізованій країні забезпечена звичайна піхота. Із цього списку у наших військових не було нічого.

По грошам необхідний комплект коштує близько 100 тисяч гривень. Якщо порівняти цю суму із мільйонами, які надсилали люди на 565, то це мізерна сума.

Що стосується волонтерства, то маємо серйозну проблему – ми ж поза правовим полем.

Кошти на амуніцію для армії переводять як просто перекази. У нас є рахунок прив’язаний до фонду, але там треба заповнювати багато персональної інформації, тому люди бояться і скидають кошти безпосередньо на картку.

На жаль, почастішали випадки, коли цією схемою користуються шахраї.

Крім того, до нас у будь-який момент може прийти податкова і прикрити нас, бо наша діяльність фактично незаконна!

Друга проблема – всі наші броніки і каски, техніка – часто є контрабандою. І польські, і українські прикордонники ідуть назустріч, закриваючи очі, але вони теж таким чином порушують закон.

Всі розуміють, що наша країна фактично перебуває в стані війни. Але хотілось би, щоб вітчизняне законодавство відповідало вимогам часу.

Зараз ми маємо одне наполегливе прохання – упорядкувати діяльність волонтерів і скасувати ввізні мита на засоби індивідуального захисту і оптику. Але нас не чують".

Тарас Чмут, координатор громадянської мережі Опора, адміністратор Українського мілітарного сайту. Став волонтером після виборів. Разом із журналістом 5 каналу Олександром Аргатом створив групу, яка уже відправила 3-тю велику партію техніки для військових у зону АТО.

Серед підопічних: 8-й спецполк, аеродром Краматорськ, спецпідрозділ із Хмельницька, 3-тя самохідна артилерійська батарея, окрема рота протиповітряної оборони.

 

 

"У нас на сайті про армію є форум, що об’єднує людей, які цікавляться ЗСУ. Якось у двадцятих числах травня в темі про антитерористичну операцію нам написав наш знайомий, який уже був на передовій у Луганській області. Спитав, де б дістати хоч 1-2 бронежилета, бо у них водій на "Уралі" зовсім незахищений – в одній формі їздить.

Нам на форумі стало аж незручно, що ми тут ляси точимо, а у людей на Донбасі реальні проблеми. Ми відправили бронежилети, а тоді після виборів зібрали групу і вирішили серйозно займатися допомогою українській армії.

Наша перша посилка була в район Старобільська, там були бронежилети, тепловізор, радіосканер, коліматор – на суму десь понад 100 тисяч гривень.

Всі посилки ми привозимо особисто. Хочу кинути камінь у сторону Міноборони – якщо допомога йде не напряму воякам, а на частини чи на керівних офіцерів, вона часто не доходить до адресата.

Була у нас ситуація із одною хмельницькою частиною, коли передачі – каски, рації – опинялись на складі – бо керівництву краще, коли ці речі зберігаються у приміщенні, а не рятують людські життя. Наприклад, коли приїде перевірка – то є що показати.

Моє перше враження, коли я поїхав з передачкою, було дуже емоційне. На передовій стояли не просто вояки, а елітний спецназ, але вони були схожі на партизан, що зібрались із довколишніх сіл.

Не було необхідного спорядження – все було потерте і зношене – і в цьому одязі вони цілодобово. У хлопців через день були бойові походи, тяжкі умови, надскладні завдання!

Спілкування при цьому було дуже позитивним – хлопці налаштовані на захист рідної країни. Але, коли їх відправляли на передову, то з того, що дала їм держава, – це був одяг і автомати.

До нашого приїзду вони цілий місяць воювали без бронежилетів і оптики.

У 8-го полку спецназу зовсім нема важкого озброєння. Раніше було, але за наказом бувшого при Януковичі міністра оборони Лєбєдєва, роту розформували.

Варто визнати, що якщо зброя є хоч якась, то з необхідною технікою в української армії катастрофа.

У того ж спецназу бракує нічних прицілів. Є проблема навіть з картами – волонтери самі їх вишукують і привозять. Неодноразово хлопців рятував звичайний мобільний зв'язок і вони вчасно йшли із-під обстрілу.

Власне, великі бригади, як 95-ту чи 79-ту бригади знають всі, а от маленькі, як роту протиповітряної оборони, де всього близько 100 людей, мало хто знає. Тому інколи у хлопців немає взагалі нічого і вони просять привезти елементарні речі!

Наші вояки дуже скромні. У нас є підопічні з секретного підрозділу з Хмельницького, то вони попросили тактичні окуляри лише після того, як одному з їх бійців попала скалка і камінний порох в очі.

Передали їм ще 27 шоломів і бронежилети. Це при тому, що вони вважаються елітою, у якої забезпечення краще ніж в середньому по армії.

Були часті випадки, коли хлопці соромились попросить і скидались по 100-200 гривень на десять чоловік, щоб купить біноклі.

Була ситуація, коли військові з Краматорського аеродрому просили у нас швейну машинку, бо форма прийшла в повну непридатність. Зараз ми збираємо їм гроші на форму.

Одна з найбільших проблем, на яку скаржаться вояки, – це те, що їм не видають армійські магазини до АК-74. Насправді вони нічого не коштують і їх валом лежить на складах Міноборони, але в статуті написано, що на руки можна видавати лише чотири. Це 120 патронів або 5 хвилин інтенсивного бою.

Військові нам кажуть: "Ми можемо воювати без нічого, а от без патронів ми воювати не можемо". Тому ми купуємо і магазини. Насправді треба просто скасувати якийсь папірець, або дати комусь наказ в Міноборони і видати те, що припадає пилом.

Дуже сильно нам допомагає українська діаспора. Нам присилають кошти з США, Канади, Європи – по 100 євро, по 100 доларів. Можливо, для них це не дуже відчутна сума, а для нас кожна копійка дуже важлива, щоб зберегти комусь життя в українській армії.

В цілому настрій у військових бойових, сподіваються, що до осені все закінчиться і вони повернуться додому.


http://blogs.pravda.com.ua/authors/tiahnybok/53d22cecae7a4/

 

 

Просто Сашко Чуб

 

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

 

 

 

07.05.15 13:29

СТАРШИЙ ОФІЦЕР З "АЛЬФИ": "ЦЕ БУВ НАШ ПЕРШИЙ ВЕЛИКИЙ БІЙ. НІХТО НЕ ЗДРИГНУВСЯ", - 5 ТРАВНЯ 2014-ГО РОКУ - ІСТОРІЯ ПЕРШОГО БОЮ СПЕЦНАЗУ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ. ЧАСТИНА ДРУГА

5 травня 2014-го року – річниця першого повномасштабного бою під Слов'янському. В цей день Антитерористична операція перетворилася у війну з добре озброєними бандами російських найманців і диверсантів, посилених місцевими зрадниками.

Продовження історії бою 5 травня 2014-го року під Слов'янському: кажуть один із старших офіцерів "Альфи" в тому бою і десантник 95-ї бригади Павло (Ведмідь).

карта

Начальник управління спецназу СБУ "Альфа" полковник А., один з керівників операції і учасник бою:

"У той момент під Слов'янському діяв наш зведений загін у складі підрозділів 1,2, 4 управлінь, підрозділу з Вінниці, Сум, 8-а кінологічна служба. Всього понад 100 чоловік.

За ефективність нашого бойового застосування відповідав штаб АТЦ - тимчасово виконуючий обов'язки начальника ЦСО "А" полковник Ст., начальник АТЦ Крутов. Які рішення вони приймали чи не приймали - з мого боку буде некоректно давати оцінки. На момент бою 5 травня відбулася заміна та командування "Альфи" - підрозділ очолив полковник С..

В результаті обстрілу аеропорту Краматорськ 28 квітня був легко поранений один боєць - осколком ВОГа. 2 травня один з відділів взяв участь у бою спільно з "Омегою" на виїзді з Краматорська. У той же день підрозділу "Альфи" з Чернівців та Луцька були десантированы під Константиновкой у телевежі і повністю знищили її обладнання. Противник швидко підтягнув сили, і зав'язався бій. На допомогу оточеним товаришам прийшов зведений загін, який ми вислали вночі, посилений БТРами загону НГУ "Омега". В результаті задача була виконана, у нас було шестеро легкораненых.

5 травня ми спільно з підрозділами Нацгвардії під командуванням полковника Асавелюка висунулися і аеропорту Краматорськ на Родзинки. Наш маршрут був через Семенівку. Напередодні один з наших підрозділів объехало Слов'янськ з боку Червоного Лиману, через Малиново, в районі якого перебував 4-й блокпост.

Наша колона вийшла у район 4-го блокпоста. Там ми зустріли 4 БТРа 8-го полку спецназ ВСУ. Командир групи повідомив нам, що він виконав завдання з розвідки Семенівки, і що противник у Семенівці не виявлено. Розвідка 8-го полку виявити противника не змогла, можливо, їх просто пропустили. Тому наша колона пішла прямо.

Ми прийняли рішення з Асавелюком: в районі "зеленки" у Семенівки, де могла бути засідка, спішитися з бронетехніки, розвернутися на флангах і зачистити "зеленку" по ходу руху.


У нас було важливе тактичну перевагу. Напередодні "Омега" захопила радіостанцію терористів, і тепер ми слухали їхні переговори на їх частоті.

Ми під'їжджали до Семенівці. І тут почули, як терористи перемовляються - повідомляють, що бачать підхід БТРа і мікроавтобуса. Ми припустили, що це наша група, яка йде нам назустріч. Асавелюк запросив своїх - "Ви йдете до нас назустріч? Вас виявили".

семенівка

Ми були в готовності до вогневого контакту і під'їхали до Семенівці, почули, як відкрив вогонь крупнокаліберний КПВТ на Бтрі. Наші повідомили, що вступили в бій. У цей момент обстрілу піддалася і наша колона. Це сталося на тому самому місці, де 13 квітня було напад на Кузнецова і де загинув Геннадій Біліченко.

Ми швидко розійшлися по зеленці і пішли вперед, назустріч нашим товаришам. Противник займав позиції обабіч траси.

Ми просувалися повільно, але постійно підтримували високу щільність вогню. І дуже ефективно і злагоджено спрацювали групи, які йшли на "зеленці" на флангах. Одна з груп нашого загону була залишена на місці. Там був несправний БТР на буксирі, і дві неброньованих бортових машини. Було б нерозумно ними ризикувати. Тому після нашого прориву вони розвернулися і поїхали назад на 4-й блокпост, і прибули благополучно в Ізюм пізніше, в об'їзд через Красний Лиман.

Наша колона теж могла обійти район бою, але ми вже після нападу на групу на перехресті були зобов'язані пробиватися до нашим товаришам. Удар з двох сторін також ставив під загрозу фланги противника.

Завдяки нашим товаришам, які прийняли на себе удар противника на залізничному переїзді, нам вдалося виконати завдання без серйозних втрат. Наша колона прорвалася, і у нас були тільки легкораненые.

На початку відомого відео бою в Семенівці видно, як у лежачого на краю дороги російського бойовика полковник Асавелюк забирає кулемет. Це був якийсь бородань, який вискочив на дорогу. В його руці була граната, яку він не встиг кинути. Взагалі противник діяв досить зухвало. Втім, для нас це було непогано, ми постійно вели прицільний вогонь, ніхто не здригнувся.

Дистанції бою були короткі - 100-150 метрів.

Наша група змогла забрати пораненого Сергія С. з сумської "Альфи". Особисто Асавелюк, ще один "омеговец" і я - ми втрьох підхопили С., я тоді не зміг його впізнати - все обличчя було залито кров'ю.

В результаті бою серед наших проблем можу виділити насамперед відсутність вогневої підтримки, а також брак взаємодії, особливо між бійцями та екіпажами Бтрів. Для більшості хлопців це був перший бій в житті, і складно їх дорікати. Але якщо б взаємодію було більш щільним, багатьох втрат вдалося б уникнути. Втім, це був перший великий бій в ході війни, і припустити, що такими великими силами бойовики вирішать напасти на військову колону, ніхто не міг.

Зведений загін, який йшов нам назустріч, втратив трьох бійців загиблими, і чотирьох - тяжелоранеными.

Пали смертю хоробрих інструктор Руслан Лужевський і командир сумської "Альфи" Олександр Аніщенко. Загинув гранатометник "Ягуара".

Руслана там взагалі не повинно було бути, він зголосився йти в бій добровільно. Руслан приїхав офіцер охорони командира "Альфи" С. Вони перебували на блокпосту 3-А. Коли зведений загін вийшов нам назустріч, Руслан сказав, що не може залишатися на блоці, поки товариші йдуть у бій, і пішов з ними, зголосився добровільно. Він загинув вже до кінця бою, тривалий час він вів прицільний вогонь. Руслан був визнаним майстром парашутного спорту, рукопашного бою, кульової стрільби, був учасником і переможцем багатьох турнірів зі стрільби.

Саша Аніщенка та його бійці із Сум йшли попереду і прийняли на себе головний удар. Ніхто не здригнувся, вони чітко працювали.

Вважаю, дуже заслужено Руслан Лужевський і Олександр Аніщенко удостоєні звання Герой України.

лужевський

Пам'ятник на могилі Руслана Лужевського.

герой

Пам'ятник Олександру Аніщенко.

Важкі поранення, які призвели до інвалідності, отримали четверо наших бійців, більшість інших отримали легкі поранення. Наші офіцери билися гідно - серед тяжкопоранених С. отримав кілька куль, Я. втратив око, множинні осколкові поранення, Р. куля потрапила під бронежилет, зрикошетила і перебила хребет, вибила 2,5 сантиметра, Р. втратив селезінку, зараз хочемо зберегти його на службі.

Ворог дорого заплатив за свій напад. Ключовим фактором, що ми не зазнали набагато більших втрат, став високий рівень індивідуальної підготовки і збереження управління. В результаті вогонь був організованим, та вогневі засоби противника нам вдавалося успішно пригнічувати.

На закінчення хотів би зазначити наших товаришів з загону Нацгвардії "Омега", які гідно билися з нами на цьому початковому періоді війни, на яких можна покластися, як на самого себе. Без їх бронетехніки і відмінних екіпажів багато операції були б неможливі.

Хочу подякувати всіх учасників бою 5 травня. І вшанувати пам'ять полеглих героїв".


павло ведмідь
Павло (Ведмідь), 5 травня 2014-го - командир роти 95-ї аеромобільної бригади, нині командир батальйону:

"Мені поставили завдання виділити два БТРа для перекидання та взаємодії з бійцями "Альфи". Зрозуміло, я відібрав два екіпажу і пішов в складі одного з них сам. В моїй роті було всього кілька кадрових військових, включаючи мене, тому пішов сам, решта мобілізовані, я хотів вводити хлопців у бій поступово.

Я в бою дивився, звідки б'є супротивник - командували інші, моя задача була точно придушити вогневі точки противника. Ми підтримували вогнем і прикривали бронею бійців. По нас били з РПГ, але завдяки маневруванню і постійному щільного вогню, прицільних пострілів у супротивника не вийшло.

Патронів не шкодували. Прикривали спецназ як могли. Напевно, щось вийшло - у тих груп, які взаємодіяли з нашими БТРами, втрат не було. Але троє спецназівців загинуло.

Надалі мені не раз доводилося брати участь у конвойних операціях і в боях при супроводі колон, але досвід першого бою 5 травня досі стоїть у мене перед очима".
Источник: http://censor.net.ua/r335305

 



Обновлен 20 мая 2015. Создан 13 мая 2015