УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РОКАХ

 

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РОКАХ





УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РОКАХ

Олеґ Полянський – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ТДПУ ім. В. Гнатюка.
Автор близько 300 наукових і науково-публіцистичних праць з історії України. Серед них монографії: Руська трійця в історії суспільно-політичного руху й культури України. – К.: Наукова думка, 1987 – у співавторстві; Русалка Дністрова. Документи і матеріали. – К: Наукова думка, 1989 – співупорядник; З історії Тернопільщини. – Тернопіль, 1990; Відродження української державності 1917-1921 рр. – Тернопіль, 1992; Історія України. Навчальна програма. – Тернопіль, 1994; Історичні силуети. – Тернопіль: Лілея, 1998; Західна Україна у двох революціях: 1848. 1918. – Тернопіль: Джура, 1998.
Олег Полянський – лауреат Всеукраїнської премії ім. Братів Лепких (1995 р.), член Національної спілки журналістів України.


Полянський Олег
П 54     Український рух опору в 1921-1939 рр. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – 64 с.
І8ВК 966-07-0007-5


У книзі на основі документальних джерел досліджуються маловідомі сторінки руху Опору в радянській Україні в 1921-1939 рр., зокрема питання збройної боротьби, руху Опору української інтелігенції, селянства, робітництва, опозиційних настроїв щодо московського центру серед українських радянських, партійних, комсомольських та військових кадрів.
Для науковців, викладачів і студентів, які вивчають історію України, політологію, спецкурси з даних дисциплін.
УДК 94(477)



ВСТУП

Серед багатьох складових проблеми «український національно-визвольний рух у 1921-1991 роках» тема руху Опору в радянській Україні у 1921-1939 роках є найменш дослідженою і найбільш складною. По суті, за винятком праць Ю. Шаповала [14], Ю. Шаповала та В. Пристайка [5-7], Ю. Шаповала та В. Золотарьова [8], а також робіт С. Білоконя [9], І. Біласа [10], Д. Соловея [11], Г. Костюка [12], І. Винниченка [13], які хоч і не присвячені безпосередньо темі руху Опору, та все ж містять унікальні архівні матеріали та висновки на їхній основі, що дають змогу ставити і досліджувати в сучасній історіографії проблему руху Опору в радянській Україні у міжвоєнний період. Інші автори, зокрема, С. Кульчицький [14], О. Бойко [15], у своїх узагальнюючих працях лише побіжно торкаються цього питання.
Тому перед дослідниками постають непрості завдання розробки термінологічного апарату руху Опору, обґрунтування його хронологічних рамок, з'ясування суті національної політики більшовицької партії, зокрема щодо України, висвітлення історико-правових аспектів проголошення і встановлення радянської влади в Україні.
Особливої уваги потребує дослідження питань, пов'язаних із продовженням збройного Опору українського селянства у 20-30-х рр., участі в русі Опору української інтелігенції, духовенства, робітництва, опозиційних настроїв у середовищі партійних, комсомольських та військових кадрів УСРР.
Необхідно також під кутом зору руху Опору проаналізувати причини і наслідки українізації, визначити місце і роль у ньому такого своєрідного явища як український націонал-комунізм.
Розширення джерельної бази й детального аналізу вимагають питання зв'язків УВО та ОУН із середовищем руху Опору в радянській Україні, намагання останніх поширити свою діяльність на цю територію.
Нового осмислення і трактування потребують політичні процеси в 20 – 30-і роки в Україні, передовсім у плані з'ясування об'єктивності щодо них версій радянських спецслужб, української історіографії в еміграції та української радянської історіографії. Нинішня політична ситуація і розвиток історичної науки дають можливість реально оцінити організаційний стан руху Опору й рівень його фабрикації та фальсифікації тоталітарним режимом.
Рух Опору в радянській Україні у 1921-1939 рр. був першою складовою частиною українського національно-визвольного руху, який тривав із часу поразки Другої української національної революції наприкінці 1920 року та безуспішних спроб повалити радянську владу під, час так званого Листопадового рейду 1921 року і до проголошення незалежності України у серпні 1991 року.
Враховуючи той факт, що в досліджуваний період так і не було розв'язане українське питання, тобто не створено української незалежної соборної держави, національно-визвольний рух слід розглядати під кутом зору:
1) процесу    теоретичного    обґрунтування    ідеї    незалежності    України;
2) створення і діяльності культурно-просвітніх, економічних товариств, спортивно-військових  структур  та,  врешті,  політичних  організацій  і  партій;
3) мирних (парламентських) та збройних форм боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.
Дослідження цих проблем дає змогу ствердно відповісти на запитання, чи існував рух Опору в радянській Україні. Так, існував! Причому цей процес був фактично безперервним (перманентним). Він набирав різних форм: від пасивного Опору режимові, існування опозиційних настроїв у національних середовищах усіх верств населення і через діяльність легальних та напівлегальних товариств, нелегальних організацій до збройного Опору тоталітарному режимові.
Тому справедливо зазначає І. Білас: «Серед нез'ясованих наукових проблем постає й така, як спротив української нації репресіям окупаційних режимів. Справедливо поклавши основну відповідальність за злочини на державу, ми все ж надто категоричні у твердженнях про загальну покірність населення, його необізнаність, казенне однодумство. Навряд чи варто зводити різноманітність течій суспільного життя навіть цього надзвичайно скрутного часу тільки до широкомовних кампаній на підтримку вироків проти «ворогів народу». Таке спрощення історичної реальності не тільки залишає без відповіді чимало суттєвих запитань, воно глибоко несправедливе щодо пам'яті тих, хто, як тільки міг, чинив опір. Таке спрощення, по суті, позбавляє нас дуже важливої моральної опори, змізернює нашу демократичну культуру, підмурки якої завжди підтримувалися прикладом та самопожертвою людей, котрі за найважчих часів знаходили сили жити по совісті» [10:19-20].
До позитивної відповіді на питання про рух Опору в радянській Україні схиляється відомий дослідник цих проблем Ю. Шаповал: «Протягом усієї доби комуністичного панування в Україні завжди були патріоти, які чинили спротив (латентний або відвертий) режимові, вбачали перспективу України в більшій орієнтації на Захід і прагли створити не декларативну, а повноцінну Українську державу» [4:24].
Він же наголошує: «Документи свідчать, що спротив комуністичному режимові в Україні тривав увесь час, поки той режим існував. Українці не були безмовними жертвами, і надзвичайно важливо звернути увагу на досягнення руху Опору більшовизму» [4:417].
У той же час необхідно порушити надзвичайно важливу проблему, яку об'єктивно й реально не досліджував ніхто: чому українці йшли на службу комуністичному режимові? Чи може УСРР-УРСР вважатися їхньою Вітчизною? Очевидно, що відповідь на ці та інші запитання, може, хоча б частково, пояснити, чому існувала опозиція та рух Опору в радянській Україні.
Не менш важливим у цьому плані є дослідження програмно-теоретичних поглядів та практичної діяльності більшовицької партії щодо національного питання взагалі, й українського питання зокрема. Із цим нерозривно пов'язана необхідність висвітлення історико-правових аспектів проголошення і встановлення радянської влади в Україні.
Наукове дослідження цих питань є надзвичайно важливим для з'ясування істинних причин руху Опору в радянській Україні І921-1939 рр. та й взагалі українського національно-визвольного руху в радянський період. Що зумовило цей рух? Чому він тривав фактично до проголошення незалежності у 1991 році?
Очевидно, основною причиною була невирішеність у повному обсязі українського питання, територіальна розчленованість та загарбання українських земель іноземними державами (Польщею, Румунією, Чехословаччиною), відсутність повноцінної незалежної української держави у складі СРСР.
Адже декларативна українська державність у формі УСРР-УРСР лише формально розв'язувала українську проблему, а подальша фактична антиукраїнська політика більшовицької партії сприяла антирадянським настроям, породила виникнення опозиції та руху Опору в радянській Україні у міжвоєнний період.
Щоб висвітлити ці складні процеси, які, до того ж, відбувалися в умовах формування і посилення тоталітарного режиму, необхідно принаймні стисло проаналізувати національну програму й реальну політику більшовицької партії та з'ясувати, що ж насправді являла собою за національним складом КП(б)У, якими були історико-правові підстави проголошення та форми й засоби встановлення радянської влади.
Очевидно, що в основі антиукраїнської політики більшовицької партії лежали теоретичні висновки К. Маркса та Ф. Енгельса, які у своїх працях, приділивши певну увагу Україні, при цьому доводили, що українство не здатне до власного державотворення, приречене на зникнення і віддавали перевагу серед слов'ян росіянам і полякам.
Виникнувши на зламі XIX і XX ст. і діючи в умовах багатонаціональної Російської імперії, більшовицька партія змушена була виробити своє ставлення до національного питання, свою національну програму. Суть її полягала в тому, що більшовики з часу виникнення були прихильниками єдиної централізованої держави та єдиної централізованої партії, тому їхнє ставлення до національного питання диктувалося цією стратегічною установкою, а певні особливості, деякі корективи цієї генеральної лінії, були лише тактичним ходом, якій мав забезпечити реалізацію стратегічної мети.
Тому В. Ленін і його партія вели запеклу і нещадну боротьбу із соціал-демократичними рухами і партіями неросійських народів, зокрема українськими. Як зазначає Г. Костюк: «...здавалося б, що, визнаючи програмове гасло «право націй на самовизначення, аж до відокремлення», визнаючи силу і значення революційно-визвольних рухів у боротьбі з самодержавством, не можна було не визнавати права, принаймні за всіма соціал-демократичними партіями поневолених народів, репрезентувати й очолювати ці рухи. Але російська соціал-демократія, а зокрема більшовики, гостро заперечливо і нетерпимо поставилися не тільки до всіх соціалістичних партій узагалі, але й в першу чергу до споріднених ідеологічно і програмово соціал-демократичних партій неросійських народів» [12:34].
Але політичні реалії примушували більшовиків певним чином рахуватися з українським національно-визвольним рухом, який посилювався з кожним роком, особливо після розпаду Російської імперії в результаті Лютневої революції 1917 року. Адже раціональне питання в цей період стало одним з основних на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в Україні.
І тут особливо виразно проявилась вся суперечливість, подвійність, зрештою, демагогічність і фальшивість більшовицької програми з національного питання. Будучи прихильниками не тільки централізованих і великих держав, більшовики фактично стояли за збереження єдності Російської імперії, яка в 1922 році отримає назву СРСР. Тому й доводилося вдаватися до словесної еквілібристики на зразок: «Право націй на самовизначення і відокремлення не слід змішувати з доцільністю відокремлення; ми не прихильники дрібних держав, ми, більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відокремлення, а тільки за право на відокремлення; підтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний».
Із приходом до влади більшовицька партія та її лідер В. Ленін вимушені були шукати нового теоретичного обгрунтування між «правом націй на самовизначення аж до державного відокремлення» і намаганнями створити єдину централізовану державу в рамках території колишньої Російської імперії. Ще в дореволюційних працях В. Ленін неодноразово твердив, що національно-визвольні рухи у своїй основі є буржуазними. Пролетарська партія їх підтримує, остільки, оскільки вони розхитують міць імперіалістичних держав. Але тепер, коли владу у свої руки взяв пролетаріат, пролетарська партія не може їх підтримувати, бо з'явилися нові соціалістичні рухи робітників і селян пригнічених націй. Саме ці останні вступили у гострий конфлікт зі старими, буржуазними національно-визвольними рухами. Більшовики, природно, підтримують ці нові соціалістичні рухи. «Ми, як комуністи, – заявляв Ленін, – лише в тих випадках повинні і будемо підтримувати буржуазні визвольні рухи... коли ці рухи дійсно революційні, коли представники їх не будуть перешкоджати нам виховувати й організовувати в революційному дусі селянство і широкі маси експлуатованих».
Це означало, що комуністична партія підтримуватиме лише ті національно-визвольні рухи, які вона контролює, які йтимуть у фарватері її політики. Усім іншим оголошувалася нещадна війна.
Першим об'єктом, чи навіть швидше полігоном, на якому проходили апробацію більшовицькі теорія і практика, стала Україна, зокрема, Українська Народна Республіка. Формально визнавши УНР, більшовики відразу ж розпочали шукати шляхів і засобів її знищення. На противагу існуючій УНР та її державним органам – Центральній Раді та Генеральному Секретаріату, вони проголошують радянську УНР, створюють її уряд – Народний Секретаріат і розпочинають війну проти національної державності. Має місце пряма збройна агресія радянської Росії проти УНР. До того ж, саме більшовики розв'язують громадянську війну в Україні.
Як зазначає Р. Костюк, «...офіційно пропагуючи й далі гасло «самовизначення аж до відокремлення» ...вони одночасно неофіційно, але продумано й планомірно робили все, щоб стихійний процес унезалежнення поневолених народів, який почався з перших днів Лютневої революції 1917 року припинити... Більшовики неофіційно, але інтенсивно й планомірно почали акцію (спочатку там, де для цього була реальна можливість і що було з погляду їх існування найважливіше) підготування до збройного знищення фактичної незалежності того чи іншого народу. Так було з Україною, з балтійськими народами (Литва, Латвія, Естонія), так було з народами Кавказу, з Туркестаном та іншими... Не було жодної країни, жодної нації, які пізніше були залучені до радянської федерації, щоб те залучення відбувалося мирним, демократичним шляхом. Усюди було вжито збройні військові сили російської червоної гвардії внутрішньо-національну агентурну провокацію» [12:68-71].
У зв'язку з цим варто розглянути питання про створення, діяльність і національний склад КП(б)У. Вона була створена з більшовицьких осередків РСДРП(б) для прискорення і полегшення встановлення радянської влади в Україні. Тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру стали помітними з літа 1917 року. Частина більшовицьких діячів, зокрема В. Шахрай, С. Мазлах, Ю. Лапчинський, М. Скрипник виступали за створення окремої партії. У квітні 1918 року в Таганрозі було проведено партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла рішення про утворення Комуністичної партії більшовиків України, як самостійної одиниці. Але І з'їзд КП(б)У, що відбувся у липні 1918 року в Москві, під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна, скасував постанову Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК, фактично на правах обласної організації. До речі, до складу ЦК КП(б)У тоді увійшло лише два українці.
Втім з'ясування питання про національний склад КП(б)У дає можливість зрозуміти суть важливої проблеми, що собою являла ця партія та чиї інтереси вона представляла. Так, відповідальний працівник ЦК КП(б)У С. Діманштейн зазначав, що в рядах більшовиків до 1917 року було лише 273 українці. Основне ядро становили росіяни та євреї. А на час 1-го з'їзду КП(б)У в ній було близько 7% українців, у листопаді 1920 р. – 19%, 1923 – 24%, 1933р. – 60% [16:335-336].
У довідці про національний склад КП(б)У від 1926 року зазначається, що на 1 січня 1924 року в партії перебувало 33,3% українців, 45,1% росіян, 14% євреїв та 7,6% інших; на 1 січня 1925 року: 37% українців, 43,5% росіян, 11,9% євреїв і 7,6% інших; на 1 січня 1926 року: 42,9% українців, 38,6% – росіян, 11,2% євреїв,  3% інших. [17:170].
Керівний склад КП(б)У, починаючи з 1-го з'їзду, теж був російсько-єврейським. Так, у ЦК КП(б)У, обраному 1-им з'їздом, із 15 членів ЦК лише 2 були українцями, а у виконавчому бюро ЦК КП(б)У – жодного. Проте там були Ш. Грузман, С. Закс, Я. Епштейн. Це ж стосується і Закордонного бюро, до складу якого входили Е. Квірінг (німець), Ф. Сергєєв-Артем (росіянин). Аналогічне становище з національним складом було і в державних органах влади – Центральному Виконавчому Комітеті рад та уряді. Так, із 41 члена першого ЦК українців було лише 13 чоловік. У першому радянському уряді України – Народному секретаріаті – із 24 народних секретарів та їхніх помічників лише 6 (25%) були українцями. Із 21 наркома Тимчасового робітничо-селянського уряду, сформованого у січні 1919 року, тільки 8 (38%) українців. У складі Раднаркому, утвореному в березні 1919 року, із 17 наркомів – 5 (29%) українців [18:74-75]. Зрештою, до 1952 року ніколи українець не був першим секретарем ЦК КП(б)У.
Отож, саме під керівництвом цієї, по суті неукраїнської партії проголошувалася і встановлювалася радянська влада в Україні, приймалося рішення про входження республіки до складу СРСР.
Тому має рацію Ю. Бадзьо, який наголошує: «...більшовизм був продуктом російської національної історії, а на неросійських етнічних землях імперії він утвердився шляхом експансії, підтриманої місцевим російським та зрусифікованим населенням. Дух великодержавництва століттями тяжів (і тяжіє) над історією Росії, деформуючи соціальну практику і політичну свідомість суспільства у напрямку, що привів, зрештою, до перемоги більшовизму. Цей дух допоміг більшовикам придушити національні визвольні рухи на терені імперії і встановити свою владу на величезному євразійському просторі... Експорт більшовицької революції з Росії в Україну та інші неросійські землі імперії набрав згодом світового масштабу, він тривав протягом усього існування СРСР і закінчився лише тоді, коли зазнав повного краху самий більшовизм та його державно-політичний витвір – Радянський Союз» [19:16-17].
У цьому контексті абсолютно правомірною є постановка питання: чи було встановлення радянської влади в Україні наслідком законного волевиявлення населення юридично обґрунтоване, визнане світовим співтовариством, чи воно стало результатом застосування сили для втілення інтересів партійної еліти сусідньої держави?
Як зазначають сучасні дослідники, аналіз офіційних нормативних актів, архівних матеріалів, спогадів учасників української революції, діячів радянських установ та більшовицької партії засвідчує, що І Всеукраїнський з'їзд рад був скликаний і проведений із порушеннями встановленої процедури, без підтримки й повноправного представництва населення України, тобто не виражав волевиявлення українського народу, а тому був не правомочним, а створені рішенням нелегітимного з'їзду – органи радянської влади в Україні – незаконними й, взагалі, радянська влада в Україні у грудні 1917 – березні 1918 рр. була встановлена за допомогою військової сили іноземної держави – РСФРР [16:37-38].
«Простежуючи генезу більшовизму в Україні, – пише Є. Стаднійчук, – можна стверджувати, що він не був внутрішнім національним витвором українського народу, а чужорідним, чужонаціональним, штучно перенесеним на українську землю... Головною соціальною опорою більшовицької партії в Україні став російськомовний і єврейський пролетаріат міст, а також ті верстви українських робітників, які... зрусифікувалися» [18:76].
Крім того, необхідно порушити ще один важливий аспект проблеми проголошення і встановлення радянської влади. Більшовицька партія за своїм національним складом у досліджуваний період не була українською. Вона називала себе робітничою і начебто встановлювала диктатуру пролетаріату, хоча насправді диктатуру навіть не всієї партії, а партійної верхівки. А що являв собою пролетаріат в Україні, який був основною рушійною силою соціалістичної революції?
За даними перепису 1897 року, в Україні проживало 23430387 чол., з яких 17005688 (72,6%) – українці; 2767952 (11,8%) – росіяни, 1935465 (8,3%) – євреї та 1721282 (7,3%) – представники інших національностей. Національний склад міського населення України був таким: з 3085391 чол. українці становили – 936086 (30,3%); росіяни – 1050018 (34%); євреї – 830459 (27%) та інші 268831 (8,7%) [20:25,27]. Це, так би мовити, дані на час створення більшовицької партії.
Тепер проаналізуємо матеріали перепису 1926 року, тобто через 9 років після взяття влади більшовиками. На цей рік в Україні проживало 29018187 чол., з яких 23218860 (80%) – українці; 2677166 (9,2%) – росіяни; 1574391 (5,5%) – євреї; 1547770 (5,3%) – інші. Національний склад міського населення України: з 5373553 чол. українці становили 2536499 (47,2%); росіяни – 1343689 (25%); євреї – 1218615 (22,7%); інші – 274750 (5,1%) [20:72, 75]. Тобто і через п'ять років після утвердження більшовицької влади українці у складі робітничого класу складали дещо менше половини від загальної його чисельності.
Тому питання про те, ким за національною ознакою були більшовики в Україні, яким за цією ж ознакою був робітничий клас, на який в основному вони спиралися, тобто хто по суті проголошував і встановлював радянську владу в Україні, є надзвичайно актуальним. Наукова відповідь на нього дає ключ до розуміння більшості процесів у Радянському Союзі і відповідно радянській Україні протягом 1921–1991 років взагалі, й 1921–1939 роках зокрема.
Як зазначає С. Кульчицький, «Компартія України за національним складом була в основному російсько-єврейською і не користувалася впливом в українському середовищі... Для більшовицької партії утворення Радянської України не становило самостійної мети. Державної незалежності України домагалися тільки поодинокі національно орієнтовані більшовики, так звані «націонал-комуністи», які були доволі слабо представлені серед рядового складу партії... і тим більше – у керівних кадрах. Партійно-державне керівництво Радянської Росії погоджувалося на окрему державність в Україні тільки з тактичних міркувань, щоб зсередини підірвати український визвольний рух. Коли національно-визвольний рух послаблювався у партійних верхах негайно посилювалися настрої на користь цілковитого злиття України з Росією... Аналізуючи політику РКП(б) після приходу до влади доходимо висновку, що головна увага приділялася збиранню колишньої імперії, тобто утвердженню в нових формам «єдиної і неподільної Росії» [21:380, 83, 70].
В іншій своїй праці він же підкреслює, що в Україні, як і в інших союзних республіках, державний апарат був переважив неукраїнським. У 1923 році питома вага українців у ньому не перевищувала 35%. Зокрема, в колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% – з росіян і тільки на 14% з українців [14:104].
Тому автори колективної монографії «Українська революція і державність», яких не можна запідозрити в ненауковості чи політичному радикалізмі, теж дійшли висновків, що більшовизм мав дуже слабке коріння в Україні й був фактично продовженням диктаторських течій, що існували в російському революційному русі; дії більшовиків у грудні 1917 року в Харкові, проголошення там з'їзду Рад «Всеукраїнським» і радянської влади в Україні звичайно не були правочинними; увесь процес партійного й радянського будівництва в УРСР відбувався під безпосереднім керівництвом московського центру; майже всі питання партійного, державного, господарського й культурного життя УРСР того періоду розглядалися і вирішувалися спочатку в Москві, а вже потім лише формально дублювалися відповідними партійними й державними органами республіки; не гребуючи ніякими засобам, спираючись на каральні органи, КП(б)У послідовно й неухильно ліквідовувала багатопартійність і утверджувала свою монополію в Україні. При цьому вона залишалась відверто проросійською, ворожою корінним інтересам українського народу партією; непослідовність більшовиків, які на словах проголошували українську державність, а на ділі здійснювали курс на подальшу централізацію і відновлення єдиної неподільної Росії; КП(б)У за своїм національним складом не була українською партією; українська революція тієї доби в кінцевому підсумку зазнала невдачі. Натомість утвердилася на тривалий час Українська Соціалістична Радянська Республіка, що спиралась на військовий та економічний потенціал РСФРР, цілковито підпорядковувалась московському більшовицькому проводу і зберігала власну державність лише суто номінально [22:5, 79, 193, 195-196, 203, 210, 212, 222].
Таким чином, український національно-визвольний рух 1921-1991 рр., в тому числі рух Опору в радянській Україні 1921-1939 рр., був зумовлений, з одного боку, поразкою української національної революції, невирішеністю українського питання, тобто відсутністю повноцінної незалежної, соборної української держави на всіх українських етнічних землях. З другого боку, його причиною стали: антиукраїнська політика більшовицької партії, що проявилася в масовому терорі не лише до політичних опонентів, а й усіх верств населення, організації та використанні страхітливих голодоморів, як засобу вирішення своїх економічних і політичних проблем, русифікації майже всіх сторін економічного, суспільно-політичного й духовно-культурного життя, в т. ч. національної церкви.
Звичайно, за більш як сім десятиріч існування СРСР, а в його складі УРСР, відбувалася модернізація радянського суспільства, що проявилася у зростанні промислового виробництва, інтенсивному створенні кадрів спеціалістів народного господарства, поширенні загальної письменності населення, розвиткові культури, освіти, науки. Але якою ціною здійснювалася ця модернізація?
Як зазначає С. Кульчицький, «Під привабливим для народних мас гаслом соціальної справедливості йшло насадження протиприродних виробничих відносин. Комуністичне будівництво відбувалося насильницькими методами й супроводжувалося колосальними соціальними катаклізмами. В Україні, де опір тоталітаризму був найдужчим, соціальна ціна модернізації виявилася найбільшою» [21:17].
Отже, у досліджуваний період існували об'єктивні причини руху Опору в радянській Україні, який тривав перманентно, набирав різних форм, відбувався з різною інтенсивністю і тривав аж до проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Він був, з одного боку, продовженням боротьби українського народу за незалежність, а з іншого – відповіддю на ту політику, яку проводив більшовицький режим.


РУХ ОПОРУ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1921-1939 РОКАХ

Особливо активним і тривалим був збройний опір українського селянства, яке пройшло школу світової війни та революції, мало зброю і прагнуло реалізувати свої уявлення про політичний і соціально-економічний лад України. У повстанському русі брали участь усі верстви села, за винятком наймитів і бідняків. Він набув масового національного характеру, прагнув соціальних, політичних та демократичних змін.
Лише в квітні-липні 1919 року в Україні вибухнуло близько 300 селянських повстань [18:64]. На боротьбу із селянами, що зі зброєю в руках виступали проти «комунікації», було кинуто частини Червоної армії, очолювані В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком, зокрема, загони так званих «інтернаціоналістів» та «чонівців», які найжорстокішими методами придушували повстанський рух.
І все ж, за перші дві декади липня 1919 року в Україні було зареєстровано 207 селянських виступів. З них 111 припадало на Київську губернію, 37 – на Полтавську, 20 – на Волинську, 14 – на Херсонську, по 12 – Чернігівську і Подільську [21:132].
Навіть у жовтні 1920 року В. Ленін з тривогою писав: «Ми беремо хліб з Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить» [23:493]. А в грудні цього року голова російського уряду підписав спеціальну постанову про надзвичайні заходи щодо придушення в Україні селянських повстань, в якій підкреслювалося, що це є питанням життя і смерті для радянської України.
Та, незважаючи на всі заходи, на початку 1921 року селянськими повстаннями була охоплена майже вся Україна. Селяни збройно виступали проти продовольчої та посівної розкладки, за вільну торгівлю. Як зазначають дослідники, навесні 1921 року «громадянська війна плавно переросла в селянську війну» [21:145].
При цьому в селянсько-повстанському русі простежуються дві течії. У південних районах і частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, які сповідували талановиті селянські ватажки Н. Махно та М. Григор'єв. Так, наприклад, з'їзд Військово-революційної Ради в Гуляй-Полі прийняв резолюцію, у якій зазначалося: «Визнаємо радянську владу на Україні в особі вільно обраних на пропорційній основі з трудящих мас найбідніших селян та робітників. Диктатур будь-яких партій не допускаємо, вимагаємо негайну заміну «чрезвичаек»…, свободи слова, друку, зборів...» [18:65].
На решті території України діяли повстанські загони, об'єднані національними гаслами, які були прихильниками ідеї створення самостійної Української держави. За офіційними данини, наприкінці 1920 – на початку 1921 років лише у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тисяч бійців [22:209].
Унікальний документ про масштаби повстанського селянського руху на березень 1921 року, тобто на момент підписання Ризького мирного договору, дає «Зведення відділу пропаганди особливої наради при Головнокомандуючому збройними силами півдня Росії». У ньому зазначається, що повстанський рух, який набрав масового характеру в Україні, є для більшовиків грізною небезпекою. Фактично, за винятком міст та залізничних вузлів «уся територія України перебуває в рухах повсталого народу». За приблизними підрахунками, в лавах повстанців нараховувалося 150000 осіб.
Особливу увагу привертає інформація про створення «Комітету порятунку України», який проводить агітацію за скликання Національних Зборів. Зазначається, що до складу Комітету також увійшли польська та єврейська організації, він користується підтримкою населення. Уся територія України поділена на округи, округи – на відділи, кожним з яких командує отаман.
Загальне керівництво здійснює отаман Струк. Головний отаман С. Петлюра користується великою популярністю серед населення.
Але найбільший інтерес складають рядки зведення, у яких йдеться про те, що «...у частинах Червоної армії спостерігається незадоволення комуністами і комісарами, проводиться сильна агітація за перехід на бік повстанців, сильно поширене дезертирство, розвинуте шпигунство». Тому «хвиля селянських повстань заставила радянську владу відмінити демобілізацію в частинах Червоної армії, розташованих в Україні» [28:212].
Для придушення цього масового селянського руху більшовики розпочали червоний терор в Україні. Спеціально створені численні каральні загони, надзвичайні комісії, особливі відділи, ревтрибунали, політвідділи, регулярні війська й частини особливого призначення, міліція заарештовували, й без суду розстрілювали тисячі людей, у тому числі дітей.
Так, у повідомленні ДПУ від грудня 1922 року йшлося, що внаслідок тривалої й напруженої роботи розгромлено ряд «петлюрівських банд і підпільних організацій» у Миколаївській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, зокрема в Єлисаветградському, Миколаївському, Херсонському, Олександрійському, Криворізькому повітах, а також Холодному Яру. У результаті головні керівники банд і підпілля, відомі отамани Завгородній, Залізняк, Пугало, Гонта, Бондаренко і відомі підпільники Яковенко, Здобудь-Воля, Голуб, Черкас та інші заарештовані. Усі вони старі, ярі петлюрівці-шовіністи, злісні вороги радянської влади, які вели безперервну, вперту боротьбу з нею протягом трьох останніх років [28:268-269].
Число заарештованих сягає 200 осіб. Серед них, йдеться у повідомленні, значна кількість активних учасників банд, членів організацій, груп, резидентур. Були повністю ліквідовані Знам'янська і Єлисаветградська петлюрівські організації і ряд волосних підпільних повстанських комітетів.
Тому мають рацію ті дослідники, які підкреслюють, що «...численні заходи, здійснювані керівними колами країни і повністю залежними від них партійними і державними правителями республік, нагадували спробу врятувати від розпаду Російську імперію і подати її суспільству під новим марксистським ідеологічним прикриттям і новою – комуністичною назвою... Це був шлях у безвихідь, величезний, світового масштабу експеримент над мільйонними масами, який силою започаткували більшовики. Диктатура, встановлена після перевороту, означала присвоєння ними права ламати життя мільйонам, руйнувати народний побут, сім'ї, релігію, національні святині, традиції, права і свобода станів, устої приватної і особистої власності тощо» [24:21].
Привертає увагу факт усвідомлення селянами суті жовтневих подій, більшовизму, російської експансії в Україну. Так, російські селяни, які під час голоду 1921-1923 рр. втікали у пошуках хліба з Поволжя в Україну, зустрічалися з випадками ворожого ставлення до себе. «Ви зробили революцію, – говорили українські селяни російським, – йдіть і живіть з нею і не приходьте до нас» [25:166].
Одним з найбільших центрів збройного опору більшовицькому режимові був район Холодного Яру – історичного урочища неподалік Чигирина і Мотронинського монастиря, відомий активною участю місцевого населення в національно-визвольному русі з часів Хмельниччини. Адже саме Чигирин став українською столицею в добу Першої національної революції 1648–1676 років. У цьому контексті варто пригадати так звану «Чигиринську змову» 1873 року – селянське повстання, яке охопило понад 50 сіл повіту; «Таємну дружину» – нелегальну організацію холодноярських селян народовольського напрямку та чигиринські аграрні заворушення 1905–1906 років. Саме Холодний Яр, а, зокрема, такі населені пункти краю, як Мотронинський монастир, Медведівка, Мельники, Буда, Жаботин, Сміла, Черкаси, Умань, були у XVIII ст. політичним центром і основною соціальною базою гайдамацького руху, в т. ч. його кульмінації – Коліївщини.
Власне населення цього краю взяло активну участь у Другій українській національній революції 1917–1921 років. Дослідники називають цю територію «Холодноярською республікою», «Холодноярською державою», «Холодноярською організацією», «Чигиринською республікою».
Уже в березні-квітні 1917 року на Чигиринщині та Звенигородщині виникли перші відділи Вільного козацтва, а в жовтні цього ж року – в колишній гетьманській столиці – м. Чигирині – відбувся Перший з'їзд вільного козацтва.
Центром стихійного селянського повстанського руху стало с. Мельники, а його керівниками – брати Василь, Петро та Олекса Чучупаки. Створивши спершу відділ самооборони, брати згодом реорганізували його в боєздатну військову частину, яка вела успішні бої з німцями, денікінцями та більшовиками. Повстанці підтримували Директорію, співпрацювали з  армією УНР під час Першого Зимового походу. Саме в Медведівці в лютому 1920 року відбулася нарада командирів і начальників штабів дивізій, що брали участь у цьому поході. У ній взяли участь командувач армії УНР генерал М. Омелянович-Павленко, такі видатні військові командири, як Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, а також Василь та Петро Чучупаки.
До «Холодноярської держави» належало 15 населених пунктів чигиринського, 10 – Кам'янського, 6 – Смілянського, 1 – Черкаського районів Черкаської області; 10 – Олександрійського району Кіровоградської області. Разом це складало близько півсотні сіл і містечок повстанського краю.
«Авторитет Холодного Яру був дуже великий,– зазначав чекістський історик Б. Козельський,– його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю» [26:201].
У звинувачувальному висновку Холодноярським отаманам від січня 1923 року зазначалося (для кращого відтворення епохи, подаємо документ мовою оригіналу – О. П.): «Объединённые общим чувством ненависти к новим формам общественного строя, зти группы направили свою энергию к разжиганию восстания против революционной власти, помимо восстаний, носивших в общем и в целом эпизодический характер, их внимание было направлено к созданию постоянных активних ядер, дисциплинированных и сплоченных, находящихся под руководством более или менее выдающихся организаторскими и военными способностями к-р деятелей... Был период, когда Украина стада ВАНДЕЕЙ русской революции. Но даже на этом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлестнувшего государственный аппарат, внделялись отдельные очаги, игравшие роль идейных, политических и тактических центров повстанчества, эти центры вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили ею во всех отношениях. Из числа зтих центров особенно внделяется пресловутнй Холодный Яр, который в результате своей долгой и упорной борьбы, стал в глазах к.-р. элементов, символом борьбы против советской власти. Бывали моменти, когда Холодный Яр представлял собой желто-блакитньїй остров среди бушующего моря гражданской войны, располагая огромными, хотя и не организованными, вооруженными силами. В процессе революционного строительства было сломлено сопротивление к.-р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главные опорные пункты украинского бандитизма. Наконец они исчезли.
Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодний Яр продолжал держать знамя восстания.
К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственного значення уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра... Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атаманами. В районах прилегающих к Холодному Яру, бандити чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 1922 г. обстановка внутреннего фронта на границе Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губерний напоминала время расцвета повстанчества. К этому времени в Знаменском и Елисаветградском районах оперировали банды Завгороднего, Зализняка-Гупало и Чёрного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулеметах, обладающие значительной активностью. Помимо этого указанные банды располагали большими силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытне кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания с тем, чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд» [26:208-209].
Це оцінка, так би мовити, однієї сторони – ворога. А тепер надамо слово самим повстанцям. «Брати селяни і козаки, – йшлося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від червня 1919 року – настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися, за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...»[26:13].
В одній зі своїх відозв холодноярівські повстанці так визначали мету своєї боротьби: «Комуністи дивуються, через що повстав трудовий народ проти робітничо-селянської влади? А воно, нічого дивного немає, бо трудящим однаково, хто б їх не грабував: чи то царський жандарм, чи червоний комунар, однаковісінько трудящому бачить, як його б'ють: чи чорною чи червоною нагайкою; однаковісінько трудящому, як і його хату спалять: чи червоні, чи чорні – однаковісінько її немає... Для нас, повстанців, особливих амністій не треба, ми вимагаємо від радянської влада здійснення тих лозунгів, котрі кинуті були комуністами з початку радянської влади: воля слова та друку, вільне користування своїм власним трудом... Ми, повстанці, підняли зброю за здійснення сих лозунгів... Отже, якщо комуністи є дійсно захисниками прав трудящих, то не повинні боятися трудящих мас... Хай живе Повстанська Армія, захисниця прав трудящихся!» [26:166-167].
Поразка української національної революції і встановлення радянської влади не припинили збройної боротьби селянства. У численних документах йдеться про продовження руху Опору протягом усіх 20-х, а подекуди й початку 30-х років.
Так, у квітні 1921 року начальник Чигиринської повітової міліції доповідав начальникові Кременчуцької губернської міліції про посилення і поширення повстанського руху: «Контрреволюційні банди Хмари, Ільченка, Деркача, Загороднього та ін., що залишилися з минулого року неліквідованими..., з настанням теплої пори року... підняли свої голови дня повстання проти радвлади... Усі бандити-кавалеристи, прекрасно озброєні та одягнуті. Вони почали нападати на міліцію, радянських службовців, волосні і сільські виконкоми та інші радянські організації, внаслідок чого зірвано планомірну роботу»[27:155].
У цьому та інших донесеннях зазначалося про підтримку повстанців місцевим населенням, визначалася їх чисельність у 2000 осіб, характеризувалася тактика та інші особливості повстанського руху, центрами якого, називалися села Мельники та Цвітне.
У доповіді таємно-інформаційного відділу при РНК УСРР від серпня 1921 року визначалося соціальне походження повстанців, більшість з яких складали селяни, але були, зокрема серед керівництва, колишні петлюрівські офіцери, вчителі та ін. Вони «всячески поддерживали «идейность» за «рідну неньку» среди своих членов» [27:179].
У жовтні 1921 року цей відділ інформував, що влітку-восени 1921 року правобережна частина Кременчуцької губернії займала одне з перших місць в Україні за розмахом повстанського руху. «Використовуючи сприятливі топографічні обставини, – говорилося в інформації, – колосальні лісові масиви, балки, болота й багаточисельні острови на р. Дніпро й Тясмин, а також широке співчуття місцевого населення, банди протягом майже трьох років безкарно оперували в південній частині губернії зриваючи будь-яку радянську продовольчу роботу в селі» [27:188].
Далі в інформації йшлося, що на чолі окружного Холодноярського Повстанського штабу стоїть отаман Петренко, а його членами є Деркач, Чучупака, Василенко та ін., штаб здійснює політичне керівництво повстанським рухом та підтримує зв'язок із закордоном. Для ліквідації Холодноярського бандитського гнізда було розроблено ряд конкретних заходів військового, агентурного та політичного характеру. На вересень 1921 року в результаті проведених операцій були ліквідовані повстанські загони Зайця, Бойка, Шапошника, Овчаренка, Олійника, Яблучка, Вовчура, Залізняка, Назара Стодолі. Вбито 2 отамани і 40 повстанців, захоплено в полон 6 отаманів і 19 повстанців, добровільно здалися близько 40 отаманів і 263 повстанці [27:189-190]. Але вже через місяць, у листопаді 1921 року, в черговій інформації підкреслювалося, що знову спостерігається швидке зростання повстанського руху в Кременчуцькій губернії, Чигиринському та Черкаському повітах де особливу активність проявляють загони отаманів Орла, Хвилі і Загороднього: «У кожному куточку, кожному населеному пункті відчувається присутність бандитів» [27:201].
До речі, отаман Орел-Яків Гальчевський, уродженець Вінничини, колишній учитель, був отаманом подільської повстанської групи та командував повстанськими загонами Правобережної України у 1922-23 роках. Боротьбу за незалежну Україну він продовжував до літа 1925 року. Як зазначає Р. Коваль, разом з ним до цього часу боролись отамани Байда-Голюк, Іван Трейко, Чорний Ворон, Садовий та інші. [26:29].
Про розмах селянського повстанського руху засвідчує статистика ЧК: за 10 місяців 1921 року було вилучено з боротьби різними засобами 444 отамани, серед яких убито в боях – 189, розстріляно – 9, заарештовано – 84, добровільно з'явилися з повинною – 162 [21:202].
Джерела засвідчують всеукраїнський характер селянського повстанського руху. Так, на Херсонщині до 1923 року діяла повстанська організація «Сини обиджених батьків», яка особливо відзначилася у боротьбі з «продзагонами». На Чернігівщині боротьбу вели повстанські організації С. Несукая та Галаки. Особливою активністю відзначалися дії повстанців загону С. Несукая у Сосницькому, Борзненському та Конотопському районах навесні 1924 року. Вони розбили загін міліції у Мені, вчинили напади на пароплав, який по річці Десні перевозив продподаток, поїзд, розгромили два радгоспи. Цього ж 1924 року на Уманщині діяв повстанський загін під керівництвом учителя Дерещука. Одним із центрів повстанського руху на Полтавщині було с. Драбове, в якому в 1927 році відбулося велике повстання.
Унікальний документ про розмах селянського повстанського руху на Черкащині, в якому перераховано повстанські загони, названо їхніх керівників – 40 отаманів, вказано територію, на якій діяли повстанці, походить із середовища ГПУ. Це доповідна записка начальника черкаського ГПУ про політичну ситуацію у регіоні. У ній, зокрема, зазначається, що активну участь у боротьбі з радянською владою бере молодь, серед якої повстанці розповсюджують відозви із закликом стати на захист «неньки-України». Безперечно цікавими є згадки про регулярні стройові заняття у повстанських загонах, обряд освячення зброї та ін. [27:260-261].
У доповідній записці згадується повстанський загін братів Блажевських, що діяв у Балакліївському, Шполянському, Корсунському та Городищенському районах протягом 1923-1930 років. Родина Блажевських походила із села Ксаверового Городищенського району. У повстанському русі взяли участь брати Степан, Микола, Михайло та Андрій, які розпочали свій бойовий шлях у загонах Ю. Тютюнника, пізніше Холодноярській республіці. Із середини 20-х років загін братів Блажевських діяв як самостійна одиниця. Останній бій цього загону відбувся у лютому 1930 року в урочищі Ламані Гори між Городищем та Млієвом, а наймолодший брат Андрій загинув у березні цього ж року. Усього у справі братів Блажевських було притягнуто до суду близько сорока учасників-повстанців із Городищенського, Шполянського, Корсунського та Ротмистрівського районів [27:251-259].
Тактика повстанської боротьби добре викладена подільським отаманом Я. Гальчевським-Орлом: «Ми сильні своєю таємничістю, – говорив отаман, – дібраним елементом, нежданим нападом-заскоком, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: або зникнути, гублячи сліди, або зробити засідку, дати прочухана і відійти. Найчастіше діятимемо під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі важливі об'єкти: штаб, телеграф, варту, казарми, чрезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, за допомогою яких большевики тримають у ярмі Україну. До приватних помешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до будинку, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, чи до в'язниці, щоб визволити політичних в'язнів. Кримінальників залишати під замком, як таких, що їх кожна влада мусить замикати. Документацію у штабах, ЧК, ревкомах й інших важливих установах треба обов'язково забирати, бо вони є найкращим джерелом інформацій про ворога, зрадників і патріотів. Перед відходом – палити військові об'єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, та й пізніше свої і вороги довго ще оглядатимуть згарище та з острахом згадуватимуть про тих, що таку помсту комуні заподіяли. Може, ми, врешті-решт, покладемо свої голови, але пам'ять кривавих змагань залишиться для тих, що будуть боротися після нас» [26:50-51].
У звіті про діяльність Черкаського Повітового Відділення ГПУ за листопад 1922 року зазначалося: «...починаючи з листопада місяця минулого року, настрої селянства стають все більш пригніченими і подавленими, а ставлення його до Радвлади стає все більш негативним і навіть переходить у вороже. Бандитизм керується і підтримується підпільними петлюрівськими організаціями, що мають зв'язок із закордоном» [27:225-226].
Так, справді, існував тісний зв'язок між повстанським рухом в Україні й еміграційним урядом УНР в Тарнові. Про це свідчить надзвичайно цікавий документ «Огляд розвитку партизансько-повстанського руху на Україні», підготовлений Головною командою військ УНР. У ньому відзначається, що з переходом військ УНР за Збруч в Україні поширився неорганізований партизансько-повстанський рух. Але на початку 1921 року з України до Тарнова почали прибувати окремі діячі й представники підпільних організацій за інформаціями та вказівками. З огляду на це було організовано Партизансько-повстанський Штаб. «З цього моменту, – зазначається в огляді, – починається систематична праця щодо налагодження зв'язків з організаціями на Україні.   Утворена  експозитура  у  Львові,   влаштовано  два  контрольно-перепускні пункти ч.І в Тарнові і ч.2 в Дубно з підпунктами на кордоні в Підволочиську, Ланівцях і Корці. Мета їх влаштування: 1) прийом і відправка до Штабу людей, які прибували з України і перенаправлення людей на Україну по справах П. П. Штабу; 2) розвідувальна діяльність щодо виявлення большевицьких сил на терені України .... Увесь терен України був розбитий на 5 груп і 22 райони. Начальниками груп і районів призначались відповідні відомі люди, які мусили координувати працю партизанських загонів і повстанських організацій в окрузі свого району .... З огляду на виявившуюся неви-стачальність існуючих 2 контрольних пунктів, кількість їх збільшена до 5 і 15 підпунктів (нові пункти засновані в Сарнах, Кременці і Копичинцях). Заходами цих пунктів влаштовуються етапові шляхи від кордону вглиб України для безпечної переправки по них людей, літератури, а з часом, коли буде одержана зброя, то і зброї з набоями. ... Настрій у селян зараз цілком сприяючий до загального вибуху, мається певна віра в нашу перемогу і велика прихильність до уряду УНР» [28:228-231].
Для ліквідації повстанського руху радянська влада вдавалися до різних способів, у тому числі – створення фіктивних антибільшовицьких організацій та центрів з метою їх виявлення і знищення. Так, ГПУ було створено фіктивний центр під назвою «Чорноморська повстанська група», який мав об'єднати всі повстанські загони й осередки Одеської, Миколаївської, Єлисаветградської та Кременчуцької губерній, щоб взяти їх під чекістський контроль і підвести під оперативний удар. Але незважаючи на всі заходи, боротьба продовжувалася. Так, у вироку Київського губернського трибуналу від лютого 1923 року звинувачувались отамани Завгородній, Голик-Залізняк, Гупало, Компанієць, Ткаченко, Добровольський, Здобудь-Воля, Ляшенко, Яковенко, Дроботковський у злочинах, «направленных против рабоче-крестьянского государства с целью низвержения власти трудящихся и восстановления власти УНР». Газета «Пролетарська правда» називала їх рицарями «лесов, полей и больших дорог», дії яких спрямовані на «срыв советской государственной и политической работы, срыв продналоговой компании» [27:236-237].
Варто звернути увагу на те, що учасники селянського повстанського руху мали високу національну свідомість, про що свідчать їхні спогади, звернення, відозви, летючки, зрештою, навіть інформація з більшовицько-чекістського табору.
Так, один із чільних керівників холоднодноярців, пізніше відомий белетрист Юрій Горліс-Горський, у своїй книзі «Холодний Яр» писав, що в широко розвиненій бойовій організації Холодного Яру під проводом Василя Чучупаки цілковито панували українські націоналістичні настрої. «На жаль, – зауважує він, – мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором проводила запеклу збройну боротьбу. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині. Холодний Яр кров'ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. Тільки з Мельників в боротьбі загинуло понад триста осіб. Лише одна родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя кількох синів. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів, якими не кожна нація може похвалитися... Вони погинули в боротьбі, в лапах чека, в тундрах Півночі, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: «Воля України – або смерть!» [29:10-11].
Ще один учасник селянського повстанського руху Я. Гальчевський зазначає: «У повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами і фанатиками боротьби за національну Україну» [26:31].
В одній з тогочасних холодноярських відозв містився заклик до українського народу: «У своїй хаті ти мусиш бути вільним і сам собі господар. Ми визнаємо, підтримуємо й будемо боронити 4-й універсал, проголошений урядом УНР 22-го січня 1918 року. Усі ж до зброї й оборони. Усі за свою Суверенну, Соборну, Самостійну Україну» [27:31].
Зрештою навіть представники радянських та чекістських органів, використовуючи здебільшого термінологію на зразок «куркульський бандитизм», змушені були визнати, що селянсько-повстанський рух носив політичний характер і був спрямований на здобуття незалежності.
Так, чекістський історик Б. Козельський у своїй книзі «Шлях зрадництва й авантюр» пише, що повстанці, «...виступаючи в роді оборонця національних прав українського народу... проводили боротьбу з радянською владою під яскраво виявленими національними гаслами. «Самостійна Україна», «Визволення України з-під московського ярма» – такий офіційний зміст петлюрівської ідеології»; «... со стороны бандитов были попытки придать своей организации политический характер, распевая во время выхода из села «Ще не вмерла Україна» – доповідає радянський функціонер Гервіц [7:72, 259].
Згаданий уже вище подільський отаман Я. Гальчевський у книзі «Проти червоних окупантів» подав своє розуміння завдань і значення визвольної боротьби: «...рік боротьби з окупантами за нами ...Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені. Ми здобули життєвий і бойовий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні у безсилій злобі лютують і скаженіють, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємося серед свого народу, на своїй, святій для нас землі, а наїзники весь час – серед селянського моря, ворожого їм» [27:51].
У той же час у спогадах учасників руху, наприклад, Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного яру», показано увесь трагізм повстанської боротьби, особливо в період більшовицької нової економічної політики. Але при всій, здавалося б, приреченості й безрезультативності боротьби, учасники руху добре усвідомлювали її необхідність.
«Я знав,– пише Я. Гальчевський, – що наш повстанчий рух ...не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферії ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку, не згинемо безславно..., а зі зброєю в руках – по-козацьки... Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але ...кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!» [27:29].
Ці слова майже абсолютно співзвучні з роздумами Головного отамана військ УНР С. Петлюри. «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю, – пише він 1926 р. у статті «Пам'яті полеглих за державність». – Нашої так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо і раціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінченне і кличе до продовження розпочатого» [30:229].
Окрему сторінку героїчної боротьби українського народу становить опір колективізації. Намагання більшовиків комунізувати українське село спричинилося до таємної, а іноді й відкритої непокори народу проти режиму. Крім масового пасивного опору, що виражався в небажанні вступати до колгоспу, повністю позбуваючись землі й суспільно-господарського реманенту, селяни вдалися до продажу і масового забою худоби, псування машин, втеч із села на Донбас та в інші індустріальні центри, відмови виконувати державні завдання під тими чи іншими легальними приводами, приховування даних про врожай тощо. Крім того, майже по всій Україні спалахували стихійні повстання, бунти, зокрема, дуже поширилися так звані «жіночі бунти». На думку дослідників, у 1930 році Україна опинилась «на порозі» громадянської війни. Справді, починаючи з кінця 1928 року й до початку 1932 року вся Україна була охоплена хвилею протестів, бунтів і повстань.
Як зазначає С. Кульчицький, «...інтенсивне насадження комун у перші місяці 1930 року викликало колосальний опір селянства. Найчастіше він матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати у примусово створеному колгоспі. Пройшло безліч баб'ячих бунтів... Виявилося, що в українському селі ще залишилися невилучені чекістами запаси зброї. В Антонівському районі Шепетівського округу певний час діяв озброєний загін чисельністю до 200 чоловік, який громив колгоспи й радянські установи, знищував активістів-незаможників. У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни.... Селянські бунти на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі поширилися на велику територію десяти районів і придушувались військовою силою» [14:157-158].
У «Спеціальному зведенні про активні антирадянські прояви на Україні (за даними на 9 березня 1930 року) зазначалося: «Охоплено масовими виступами 16 округ: Шепетівську, Бердичівську, Сумську, Проскурівську, Дніпропетровську, Ізюмську, Тульчинську, Волинську, Білоцерківську, Кам'янську, Могилівську, Полтавську, Вінницьку, Сталінську, АМСРР. За минулу добу в 4-х округах – Шепетівській, Волинській, Проскурівській та АМСРР – на ґрунті масових виступів втрати такі:



Арештовано 137 чололовік, у т. ч. 54 озброєних.» [13:21].
Під час масових виступів у 10 округах були втрати 386 осіб з боку радянської влади і 191 особа з боку селян. За повідомленням інформаційного відділу ГПУ УСРР, з 1 січня до 12 червня 1930 року в Україні було вчинено 1535 терористичних актів, а загальне число заарештованих у зв'язку з цим складала 1693 осіб [13:21]. Показово, що основною причиною «непокори» названо колективізацію. Селянина-трудівника, якому більшовики у 1917 році обіцяли землю, через 12 років почали силою тягнути до колгоспного ярма. Фактично примусова колективізація стала трагедією для українського селянства.
Чимало селянських повстань на початку 1930 року було викликано закриттям церков, зняттям дзвонів, прямою наругою над храмами, арештами священиків. Зокрема, 17 березня цього року в с. Клебані Тульчинської округи зібралося близько 350 жінок, які зажадали повернути сільського священика, забраного ГПУ [13:22].
Щодо такої специфічної форми боротьби, як жіночі заворушення, слід сказати, що на той момент населення України зрозуміло, що всякий спротив чоловіків окупаційній владі, навіть пасивний, призводить до арештів, заслань і розстрілів. Тому сподівалися, що до жінок влада не застосовуватиме репресій, але помилилися. Особливо значні жіночі заворушення мали місце на Шепетівщині, Кубані, у Бирзульському районі, де «повсталі жінки повиганяли із сіл голів сільрад, парторгів та різних уповноважених» [10:139-141]. На їхнє придушення було кинуто війська ГПУ–НКВД, багатьох жінок було заарештовано і кинуто до в'язниці.
Тоді ж, у 1930 році, повстало селянство кількох сіл Голо-Пристанського району на Херсонщині. Особливою активністю відзначалося селянство Малої Терновки, Куяви, Фрамполя, Великої Терновки, Тинної, Несторовець, Зеленчі, Лисогірки, Рудки, Смотричівки у Кам'янець-Подільській окрузі.
Про розмах та розвиток повстанського руху в Україні свідчить спеціальне зведення ГПУ України в березні 1930 року за підписом В. Балицького: «Шепетівський округ. У м. Лабунь Полонського району антирадянський кримінальний елемент організував групу чисельністю 40 осіб, озброєну обрізами, мисливськими рушницями та сокирами.... Натовп із 400 осіб підійшов до Грицівського райвиконкому, при цьому з їх боку здійснювалися постріли з обрізів та мисливських рушниць. Озброєною групою вбитий один комсомолець, а частина активу взята в заложники. Встановлюється зв'язок збройних груп цього району з Бердичівським округом» [28:383].
Далі у зведенні згадуються інші населені пункти Шепетівського округу – села Котеленка, Квіткове, Малі Мацієвичі, у яких повстанці розправилися з місцевими активістами. У селах Дерманка, Рилівка, Хролі, Судемон, Конотоп, Цлювка та Рисівка в заворушеннях беруть участь переважно жінки, які розправляються з активістами. У ряді сіл Анопільського району жінки висувають лозунги проти колгоспів, за перевибори сільських рад.
У с. Іришки Старо-Костянтинівського району заворушення проходили під гаслами «Нам такої радянської влади не потрібно. Це не влада, а бандити. Вона нас пограбувала і забрала все» [28:384].
Аналогічні антиколгоспні повстання відбувалися в Ізяславі, Славуті. Сюди посунули кінні загони міліції. Але через день-другий з усього складу загону повернулися лише кілька чоловік. Решту селяни перебили. Повстанським рухом були охоплені Полонне, Антоніни, Хмельницька та Вінницька області, Таращанський район, Волинь, Михайлівський, Перещепинський й Павлоградський райони Дніпропетровської області. У червні 1931 року на придушення повстання селян села Михайлівка на Поділлі було направлено полк кінноти, застосовано артилерію. Після «встановлення порядку» всіх чоловіків віком понад 15 років було заарештовано, з них 300 осіб, а також 50 жінок запроторили в концтабір... У деяких районах України та Північного Кавказу для придушення селянських виступів застосовувались військові літаки. У 1930–1931 роках з України, Криму і Північного Кавказу (де проживали українці) на заслання відправили 106546 родин [13:22].
Варто звернути увагу на те, що, намагаючись поставити Україну на коліна, більшовицький режим вдавався до різноманітних засобів, у тому числі провокаційних. Так, є дані про створення чекістами провокаційних повстанських організацій в УСРР для виявлення і винищення опозиційних елементів. Зокрема, відомий дослідник Д. Соловей зауважує: «Підготовляючи такі фіктивні повстання, ...провокатори ГПУ–НКВД виявляли на Україні масу людей незадоволених, опозиційне вороже настроєних до московсько-більшовицької окупаційної системи й влади, уплутували їх у сіті своїх «повстанських організацій» і давали ГПУ–НКВД «законні» підстави своєчасно заарештовувати оті небезпечні чи підозрілі для них елементи й безоглядно винищувати їх, тримаючи окуповану людність під постійним страхом» [10:142-143]. Такі провокаційні «повстанські організації» були створені ГПУ в багатьох регіонах України, зокрема, на Полтавщині (Ромни, Лубни, Лохвиця). У цьому також виявлялися моральні засади більшовицької тоталітарної системи, яка з моменту свого виникнення вела безперервну війну з українським народом.
До речі, практика створення провокаційних «підпільних» структур, у т. ч. начебто формувань УПА, боївок СБ, мережі ОУН, використовувалася спецслужбами СРСР і в роки Другої світової війни, і в повоєнний період аж до самого розпаду Союзу. Навіть ті нечисленні документи, які останнім часом стали доступні дослідникам, розкривають їхню єзуїтську, підступну, антиморальну, антиукраїнську діяльність.
Саме в цьому контексті слід розглядати запровадження інституту заручників та відповідальних. Був виданий наказ і спеціальна інструкція щодо боротьби із так званим «бандитизмом». У них зазначалося, що потрібно звернути увагу не тільки на дрібні групки і великі загони бандитів, а й на ті верстви селянства та елементи начебто мирного населення, яке своєю підтримкою сприяють бандам, постачають їх продовольством. Тому в кожному населеному пункті, включаючи хутори, з числа найбільш заможних селян необхідно визначити відповідальних, на яких покласти всю відповідальність за будь-які прояви бандитизму в районі даного населеного пункту.
Далі давалася детальна інструкція щодо використання цього інституту відповідальних. «Жоден випадок прояву бандитизму не може залишатися без покарань. У випадку вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму з числа відповідальних розстрілюється подвійне число, а питання, кого саме, визначається жеребкуванням» [11: 94-98; 99-101].
Такими репресивно-підступними методами й засобами, застосувавши щодо українського села страшний голодомор, радянському режимові вдалося придушити в роки колективізації збройний опір селянства. Середні та заможні верстви українського села, тобто ті, хто хотів і вмів працювати на землі й давав основну частину сільськогосподарської продукції, були оголошені куркулями, ворогами народу, бандитами і, відповідно, депортовані, знищені фізично чи морально. Наслідки такої боротьби тоталітарної системи проти селянства, яке зі зброєю в руках чи за допомогою інших способів відстоювало свої національні інтереси у сфері економічній, а також політичній та духовно-культурній, наслідки колективізації та страхітливого голодомору українське село відчувало протягом усіх років існування радянської влади та й, зрештою, відчуває досі.
Але в русі Опору брало участь не лише селянство, а й інші верстви тогочасного українського суспільства, зокрема, інтелігенція. Певну роль у ньому відіграла так звана «українізація» – процес укорінення партійно-радянських структур влади в УРСР, започаткований більшовицькою партією, який згодом фактично вийшов з-під її контролю й об'єктивно привів до зростання національної свідомості українців. Це, з свого боку, сприяло збереженню традицій визвольної боротьби з попередньої епохи, породжувало опозицію не тільки в середовищі інтелігенції, а й опозиційні настрої серед робітництва. У плані протистояння московському централізмові та тоталітаризму ці опозиційні настрої охопили також певні кола партійних, комсомольських і навіть військових кадрів.
Отже, виходячи з національного складу КП(б)У, мізерного представництва українців у державному апараті УСРР, у якому їхня питома вага не перевищувала 35%, політика українізації офіційно мала мету ширше залучити корінне населення (звідси – коренізація) до складу партії, управлінських структур, сприяти розвитку мови й культури українців. Фактично це мало забезпечити московському центру контроль над республікою не тільки силовими й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана українською мовою ідеологічна робота мала зазвичай більшу ефективність. Із другого боку, українізація мала на увазі й зовнішню мету. Це насамперед намагання продемонструвати західним українцям та численній українській еміграції, як позитивно в УСРР розв'язується національне питання.
Слід зазначити, що цей тимчасовий тактичний маневр більшовиків справив на частину останніх певний вплив і вони почали, хто переїжджати, а хто й повертатися у радянську Україну. Усі вони були згодом знищені разом із мільйонами інших українців.
Один з найяскравіших прикладів справжньої суті радянського режиму та українізації – доля видатного українського історика та політика Михайла Грушевського. Повіривши облудним запевнянням більшовиків, він у 1924 році повернувся з еміграції в радянську Україну, де через десять років був знищений, а разом з ним і його історична школа та спадщина.
Фактично із часу повернення, незважаючи на гарантії ВУЦВК, Раднаркому та ГПУ УСРР, тобто з березня 1924 року, на нього було заведено справу, взято на облік ГПУ й відтоді упродовж десяти років до своєї загадкової смерті у 1934 році М. Грушевський перебував під постійним наглядом ГПУ–НКВД, а в його оточенні було чимало таємних інформаторів, які докладно й систематично доповідали про його настрої, розмови, наміри, зв'язки тощо.
Наведемо два вражаючої сили документи, які свідчать про справжню суть і наміри більшовицького режиму. 20 березня 1924 року «Я, помощник уполномоченного 1-й группы контрразведывательного отделения Киевского губотдела ГПУ, Зимонтов Г. С, рассмотрев материалы, компрометирующие гр. Грушевского Михайла Сергеевича как бывшего украинского контрреволюционного деятеля и найдя, что материалы вполне достаточны для подозрения выше указанного гражданина в контрреволюции, постановил: взять гр. Грушевського М. С. на учет неблагонадежных, отнеся его к группе украинской контрреволюции...» [6:133].
З єзуїтською підступністю чекісти розробляли план використання М. Грушевського: «... агентурные данные наводят нас на нижеследующие соображения: при настоящем положений вещей Грушевского можно использовать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционных кругов. ...Для использования его есть две принципиальные линии – политическая и чекистская. Если будет признано необходимым использовать его по политической линии, то будет рациональным посадить его на президентское кресло [у ВУАН – О. П.], дав ему этим самым возможность превратить академию в аппарат, проводящий определенные задания под руководством партийных органов.
Если же ГПУ УСРР признает возможным использование Грушевского вести по чекистской линии путем создания вокруг него сети наших людей, которые, прикрываясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бы нежелательным» [6:131].
Ось вам українізація і справжні наміри радянського режиму. А в декретах та постановах все подавалося під обгорткою турботи радянської влади про мову та культуру
Так, у липні 1923 року було прийнято декрет Раднаркому УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», а в серпні цього ж року – «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В останньому, зокрема, йшлося: «...робітничо-селянський уряд України визнає за потрібне... протягом найближчого часу зосередити увагу держави на поширення знання української мови... Внаслідок відносно слабкого розвитку української школи й української культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для навчання, відсутності підготовленого ...персоналу – життя, як ми бачимо на досвіді, приводить до фактичної переваги російської мови. Щоб усунути таку нерівність, ...уряд вживає низки практичних заходів, які ...мусять забезпечити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українського народу на території УСРР» [17:106].
Серед конкретних заходів, які, зокрема, стосувалися співробітників державних установ, постанова визначала: «З наданням чинності цьому декретові ніхто з тих громадян, хто не володіє обома найбільш спорідненими мовами (українською і російською), не може бути прийнятий на службу в державну установу. Особи, що перебувають на державній службі до моменту надання чинності цьому декретові й не володіють обома найбільш поширеними мовами, мають вивчити їх протягом року... Особи, що не вивчили української мови, підлягають безумовному звільненню з державної служби. Звільнений не може бути прийнятий ні в один з державних органів без знання української мови» [17:108-109].
Тому ще раз виникає запитання, що спонукало більшовицьке керівництво до такої політики. В українській історіографії за кордоном щодо цього вживають термін «обманна українізація». Деякі історики трактують українізацію як широкомасштабну провокацію, спрямовану на виявлення і наступне знищення національно свідомих українців.
Цікаве і глибоке трактування проблем українізації зробив у своїй статті відомий український історик Ярослав Дашкевич. Він зазначає: «натиск української національної стихії на партію був настільки сильним, що вона змушена була піти на національну реформу під дезорієнтуючою назвою «українізації». У той же час серед певних кіл існував шалений опір її здійсненню. До них у першу чергу належали верхівка КП(б)У, російська і зрусифікована бюрократична верхівка, росіяни й обрусіле міщанство, пролетаріат, інтелігенція, органи ЧК і ЧА, російська православна церква. З другого боку, – пише Я. Дашкевич, – чи не була українізація стратегічним ошуканством більшовицької партії, розрахованим на внутрішній і зовнішній ужиток, а то й широкомасштабною провокацією, скерованою на виявлення, а потім і винищення національно свідомих елементів?»
Через десять років після формального проголошення українізації у 1933 році із призначення першим секретарем ЦК КП(б)У П. Постишева більшовики перейшли, за визначенням Я. Дашкевича, до контр-українізації. Наслідки її для української нації були катастрофічними. По-перше, у результаті контр-українізації було ліквідовано невеликий, але справді український за переконанням прошарок у Компартії та адміністрації. По-друге, все українське зазнало девальвації та падіння престижності. По-третє, серед національно свідомих селян, робітників й інтелігенції посилилось почуття смертельної загрози та просто тваринного страху перед усім українським. По-четверте, в результаті контр-українізації почалася неконтрольована міграція українців з Батьківщини, де вони потрапляли до рук русифікаторів. По-п'яте, ті інтелектуали, яких не винищили в Україні, тікали до Росії, де їх приймали як бажаних спеціалістів. По-шосте, відбулася глибока провінціалізація української культури та науки, особливо в різних ділянках українознавства, унаслідок – поглибилося почуття меншовартості. По-сьоме, більшовики застосували лінгвоцид – відмову від української мови як засобу спілкування, ліквідували можливості української мови стати посередником у засвоєнні народом культурних економічних, наукових і технічних надбань людства. По-восьме, в ім'я збереження життя інтенсифікувався відтік від українства, посилилося національне ренегатство. По-дев'яте, посилились тенденції укладання мішаних шлюбів, які здатні були захистити від звинувачень у націоналізмі. По-десяте – на місця, звільнені терором і голодомором, мігрувало неукраїнське населення. По-одинадцяте, посилилась русифікація національних меншин України, їх перетворювали в антиукраїнську п'яту колону. Крім того, відбувалася насильницька денаціоналізація українців Кубані, Курщини, Воронежчини, Ростовщини, Саратовщини, Казахстану (Сірий Клин), Далекого Сходу (Зелений Клин), де було ліквідовано українські школи, клуби, пресу, радіомовлення [31].
Очевидно, що трактувати причини, результати й наслідки українізації не можна однозначно. Адже протягом приблизно десяти років її здійснення було розбудовано ряд національних структур в ділянці початкової, середньої, середньої національної та вищої освіти, науки, літератури та мистецтва, культурно-освітніх закладів, засобів масової інформації, що сприяло зростанню національної свідомості усіх верств українського суспільства. Тому мав рацію дослідник української культури М. Семчишин, який назвав українізацію «українським ренесансом XX століття» [32:427].
У той же час, стверджуючи про наслідки українізації, Ю. Лавріненко справедливо наголошував, що процес ренесансу завершився трагедією розстріляного   відродження   [32:937],    про   жахіття   якої   тоді   ж   писали С. Підгайний [34], В. Петров [35] та ін. Однією із перших спроб проаналізувати на теоретичному рівні суть цих процесів стала праця І. Майстренка, в якій щодо припинення українізації автор зауважив, що в основу національної політики ВКП(б)–КПРС «лягли принципи не національної рівноправності, а асиміляції та русифікації, спрямовані на ліквідацію окремих націй, поглинання їх російською націю, що прикривалася псевдонімом «радянський народ» [36:129].
На цю антиукраїнську політику більшовицької партії вказує й І. Дзюба: «Майже вся українська культура виявилася «контрреволюційною»... А тому  знищено й всесвітньо відомих учених і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів – тисячами й тисячами. Заодно і кілька мільйонів селян штучним голодом у 1933 році. На зміну українізації         прийшла русифікація» [37:130,132].
У цьому контексті видається не завжди науково аргументованою позиція відомого історика В. Солдатенка, який у своїх [38-40] з окремих питань робить інколи суб'єктивні висновки. Так, зокрема, він пише, що «для більшовиків перспектива розвитку на той момент (листопад 1917 року – О. П.) пов'язувалася з мирним, ненасильницьким шляхом розв'язанням питання про владу в Україні... Проте Центральна Рада не виявляла жодних прагнень до «зустрічного руху»... Центральна Рада поспішила оформити українську державність, протиставляючи її як молодій загальноросійській Радянській державі, так і заходам щодо створення центральних органів радянської влади в Україні, яких вживали тоді більшовики. Таким чином, у подіях, що розгорнулися, Центральна Рада зайняла не просто антирадянську, а й активно, навіть агресивно антирадянську позицію, яка логічно вела її до відкритої конфронтації з Радянською владою і, врешті решт, до неминучого збройного зіткнення з нею» [38:52, 53].
Тому, відкинувши, так би мовити, «рекламну» частину більшовицької програми з національного питання, маємо змогу побачити її справжню спрямованість, яка полягала у створенні великої централізованої держави, в якій відбуватиметься асиміляція націй і створення якоїсь міфічної «інтернаціональної спільності».
Природно, що такі теоретичні установки, а особливо практичні дії більшовиків, з самого початку породили опозицію, спочатку в середовищі українського націонал-соціалізму, пізніше націонал-комунізму. Достатньо пригадати наукову критику Л. Юркевичем ленінської програми й практики з національного питання. У праці «Російські соціал-демократи і національне питання», він зазначав: «...за визнанням «права на самовизначення націй», яке тлумачиться у виключному розумінні права «відокремлення від гнобительської нації», випливає безпосередньо твердження, що «переваги великих держав і з погляду економічного прогресу і з погляду інтересів мови безсумнівні». Ці дві засади виключають одна одну... З цього погляду виходить, що програма в національному питанні центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання «права на самовизначення націй» і одночасно його запереченням – дорівнює нулеві» [41:8].
У подальшому із критикою більшовицької політики в національному питанні виступили українські націонал-комуністи, зокрема, Сергій Мазлах, Василь Шахрай, Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий, Михайло Волобуєв та інші.
Так, у праці С. Мазлаха та В. Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Україною?)», яка стала, по суті, першим послідовним викладом українського націонал-комунізму, було піддано серйозній критиці політику РКП(б) щодо України. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «вони вивели на світло більшовицькі крутійства й лукавства щодо української національної проблеми» [42:115].
Важливе місце в роботі С. Мазлаха та В. Шахрая займає останній розділ «Запитання т. Леніну». У своєрідній, гостро публіцистичній формі, автори порушують актуальні проблеми тогочасної дійсності, зокрема, дворушницьку політику більшовиків та їхнього лідера щодо українського питання.
«Відносно України, т. Леніне, – пишуть вони, – ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна – тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна се «Південна Росія» – тоді треба прибрати до рук «хлоп'ят без штанців», щоб вони не псували справи. Т. Леніне, ми просимо вас відповісти ще нам на оці питання, які мають для нас «особистий» інтерес. Чи можна лишатися членом РКП(б) і відстоювати самостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому що відстоювати самостійність України взагалі не можна, не полатається; чи тому, що не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо, то скажіть, як треба відстоювати самостійність України аби можна було лишатися членом РКП(б)?
Т. Леніне! Ми ждемо відповіді! З фактами рахуються! І ваша відповідь, як і мовчання, – будуть фактами великого значення» [43:389].
Розглядаючи український націонал-комунізм у контексті опозиційного руху московського централізму не можна, звичайно, оминути постать М. Скрипника – члена більшовицької партії, який у 1918 році зробив спробу створити незалежну від РКП(б) комуністичну партію. Так, у скрипниківському проекті Таганрозької партійної наради чітко зазначалося: «Створити самостійну Комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди і зв'язану з Російською Комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)» [38:73].
Але цей проект, про що вже йшлося вище, не був реалізованим, а самого Скрипника було усунуто від реальної участі у процесах як створення КП(б)У, так і УСРР. Тобто в подальшому він хоча займав важливі, але не першорядні посади в партійно-урядовій ієрархії УСРР. Лише очолюючи народний комісаріат освіти, йому вдалося зробити чимало у сфері українізації.
Фанатична віра у комуністичні ідеали і спроба примирити їх з ідеєю українства, що фактично було неможливим, стали причиною особистої трагедії М. Скрипника, яка закінчилася у липні 1933 року пострілом у власну скроню. Тому мав рацію І. Кошелівець, який підкреслив, що «саме на досвіді Скрипника і наступних десятиліть підтвердилося, що для України союз з Росією у будь-якій формі виключений» [44:203].
Цю ж думку розвиває також І. Лисяк-Рудницький: «Люди, що ...хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні непатріотичні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників» [42:118].
Висвітлюючи опозиційний рух в середовищі українського націонал-комунізму, згадаємо такі течії в лівому русі, як борьбисти та боротьбисти, Українську Комуністичну партію та її закордонну групу представлену іменами М. Ткаченка, А. Річицького, І. Терлецького, П. Любченка, В. Винниченка, В. Мазуренка, М. Чечеля та багатьох інших. Вони, звичайно, були в опозиції до шовіністично-централізаторських дій РКП(б).
Але, напевно, ця опозиційність найкраще і найчіткіше проявилася в діяльності Олександра Шумського, Миколи Хвильового та Миколи Волобуєва, яка в історіографії отримала назву: «шумскизм», «хвильовизм» та «волобуєвщина» [45:340-342].
На відміну від М. Скрипника, «українськість» якого швидше була інтуїтивною, спрацьовували, так би мовити, його гени, Олександр Шумський із самого початку своєї політичної діяльності й до вбивства за особистим розпорядженням Сталіна та Кагановича, яке організував сумнозвісний Д. Судоплатов [3:152], йшов шляхом українського діяча. Член Української партії соціалістів-революціонерів, боротьбистів, Української комуністичної партії, після розпуску якої увійшов до складу КП(б)У, в якій стояв на позиціях незалежності від РКП(б). Будучи у 1924–1927 роках наркомом освіти УСРР, О. Шумський активно проводив політику українізації. У 1925 році під час зустрічі зі Сталіним у Москві розкритикував стиль роботи Кагановича на посаді генсека ЦК КП(б)У і запропонував його усунути та замінити кимсь з українських діячів. «Українські комуністи вже виросли і можуть самі обирати керівників партії й уряду» – заявив він [3:139].
У листі до Політбюро ЦК КП(б)У від лютого 1927 року він дав реальну оцінку ситуації в партії: «...становище комуніста-українця в партії таке, що він перебуває під постійним підозрінням в націоналізмі і його на кожному кроці б'ють свої ж члени партії. ...перебування українця–партійця під постійним підозрінням націоналізму, а атмосфері недовіри і постійних нагінок, позбавляє його всякого авторитету...». У той же час О. Шумський звертає увагу на проблеми в здійсненні українізації: «Така тактика ...виправдовує русотяпські гасла, що гуляють у партійній організації: «украинизация без украинцев» або «мы проведем украинизацию не украинскими руками» [46:193-194].
У травні 1927 року на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У він заявив: «...російський комуніст править у партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабськи нечесними і зрадливими. Тепер він співає про фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду» [45:341].
Як бачимо, це була вже не просто опозиція, а спроба боротьби, нехай і на ідеологічному фронті. І цього, звичайно, більшовицька система не прощала. Цього ж 1927 року О. Шумський був звільнений з посади наркома освіти і висланий до Москви на другорядну посаду в профспілках. Заарештований 13 травня 1933 року (за дивним збігом обставин саме цього дня, протестуючи проти більшовицького терору, покінчив життя самогубством Микола Хвильовий, якого фактично підтримував О. Шумський) він був засуджений на 10 років ув'язнення. Перебуваючи в ув'язненні, а пізніше на засланні, він не зрікся своїх поглядів, протестував, послідовно відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, писав листи до Сталіна, вимагав реабілітації. На засланні в Красноярську, будучи важко хворим, підготував монографію «Малороси», в якій писав про русифікацію України, «національно-політичну кастрацію українського народу» [47:304].
У вересні 1946 року катований, але не зломлений, прагнучи померти на рідній землі, виїхав доїздом із Саратова до Києва. Як написав у 1992 році у своїх спогадах начальник служби «ДТ» (дивізія і терор) МДБ СРСР П. Судоплатов – вбивця Є. Коновальця та багатьох інших діячів українського національно-визвольного руху: «У Саратові був знищений відомий ворог партії Шумський, ім'ям котрого, шумськизм – називалась одна з течій українських націоналістів. Абакумов, віддаючи наказ про цю операцію, посилався на вказівки Сталіна та Кагановича» [48].
Розуміючи всю умовність класифікацій, все ж, варто зауважити, якщо О. Шумський представляв опозицію в сфері політичній, то Микола Хвильовий в культурі, чи вужче – в літературі, а Михайло Волобуєв у царині економічній. У той же час, поза сумнівом, їхня позиція мала політичну мотивацію.
Пристрасний заклик М. Хвильового «Геть від Москви!», його звернення до українців йти власним шляхом, орієнтуватися на кращі європейські традиції детально викладені в його публіцистично–критичних працях «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» написані та опубліковані у 1925-1926 роках.
Закликаючи орієнтуватися на психологічну Європу, а не на Москву – «центр всесоюзного міщанства», автор дає своє розуміння, що таке Європа: «...ми розуміємо Європу ...як психологічну категорію, яка виганяє людськість... на великий шлях прогресу..., під Європою ми мали на увазі не тільки технічні досягнення, але й головне – психологічну категорію, певний тип культурного фактора в історичному прогресі...» [48:442, 610].
М. Хвильовий відкидав Малоросійщину, провінціоналізм та іншу безперспективну вузькість, нещадно критикував негативні сторони тогочасного життя нації, зокрема, тих представників української інтелігенції, які без російського диригента не мислили свого існування. При цьому він наголошував, що «нація тільки тоді зможе...виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку» [48:471].
Він розвінчав шовіністично-централізаторське ставлення так званого революційного демократа В. Бєлінського та засновника так званого соцреалізму М. Горького не тільки щодо української літератури, а й України взагалі.
Розвиваючи думки І. Нечуя-Левицького щодо негативного впливу російської літератури на українську, М. Хвильовий акцентує на неможливості орієнтації української літератури на російську, яку він у полемічному стилі називає літературою «московських задрипанок», «лишних людей», «мечтателей без определенных занятий», літературою пасивного песимізму, нездатною виховати сильну, здорову, цільну і залізну людину.
У контексті нашого дослідження про рух Опору в радянській Україні для нас важливе значення має одночасна характеристика М. Хвильовим економічних і політичних проблем. Автор підкреслює, що «Українська економіка – не російська економіка», що «Союз ...залишається Союзом і Україна є самостійна одиниця», а «Малоросія вже відійшла «в область преданія», «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна» [49:573].
Він недвозначно наголошує, що ми є справді таки незалежна держава. І самостійна Україна не в тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів. «Коли якась нація, – пише він, – виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму, як державної одиниці, тоді всякі спроби затримати цей природній процес... вносять елемент хаосу... в світовий історичний процес» [49:590-591].
М. Хвильовий виступає проти «замазування самостійності порожнім псевдомарксизмом» і звертається до тих, хто «проспав» національну революцію і не здатен зрозуміти суть цих подій: «...лягали була Малоросія, підвелись – стоїть Україна» [49:594].
Тому мав підстави дослідник і упорядник антології «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненко ствердити, що М. Хвильовий чітко визначив кредо й категоричний імператив українського національного відродження. «Крізь полемічні хащі памфлетів, – пише він, – червоною ниткою чітко проходять три тези: 1) Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового і в першу чергу західноєвропейського...; 2) Кінець російській гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі;...Україна самостійна; 3) ...Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації – від академіків починаючи і студентами та сільськими вчителями кінчаючи» [33:395-396].
Ще одним яскравим свідченням опозиційності української еліти стала стаття молодого вченого-економіста Михайла Волобуєва «До проблем української економіки», опублікована в теоретичному органі КП(б)У журналі «Більшовик України» 1928 року [50]. Економічна теорія М. Волобуєва доповнила політичні ідеї О. Шумського та культорологічно–політичні – М. Хвильового.
М. Волобуєв насамперед розглядає історію «взаємин руської та української економік», показує колоніальну залежність України від Росії, починаючи від Переяславської угоди 1654 року й наголошує, що Україна й за радянської влади залишається колонією Росії. Свої теоретичні розкладки він підкріплює конкретними цифровими аргументами.
Важливо підкреслити, що до дослідження проблем української національної економіки М. Волобуєв звернувся тоді, коли в СРСР було взято курс на посилення планового централізованого управління економікою і створення так званого «єдиного народногосподарського комплексу». Єдина централізована більшовицька партія, єдина політична радянська система виступали категорично проти створення в Україні замкнених економічних циклів. Власне шовіністичну суть цього централізаторського економічного механізму розкрив дослідник.
Він показує, що в союзному проекті плану розвитку народного господарства виразно проводиться лінія на невизнання України як народногосподарської цілісності. Більше того, її, згідно із проектом Держплану СРСР, штучно ділять на регіони: «Південнно–Західний» та «Південно–Гірничопромисловий», уникаючи навіть назви Україна, як це було за царської імперії. Такий поділ, на думку М. Волобуєва, не тільки заперечує існування економічної української цілісності, а й суперечить дальшій політичній консолідації України, як самостійної республіки» [51:379].
Важливо наголосити, що висновки економічного характеру дослідник пов'язує з етнокультурними процесами. Він, зокрема, пише: «Ліквідація провінціяльного становища нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму» [50:62].
У цьому контексті безперечний інтерес являє собою заява Петра Солодуба – керуючого справами Раднаркому УСРР: «...група колишніх боротьбистів, а частково Раковський, Скрипник, Затонський, я та інші, прагнули до розвитку української державності, як економічно незалежного організму» [58:20].
Таким чином, у середовищі української еліти, в тому числі представників так званого націонал–комунізму, існувала серйозна опозиція щодо шовіністично–централізаторських, антиукраїнських устремлінь московсько–більшовицького центру. І цей опозиційний рух охоплював не тільки еліту. Як свідчать джерела, серйозні опозиційні настрої мали місце серед працівників радянських установ.
Так, у листі делегатів XIII Всеукраїнського з'їзду рад, написаному в лютому 1931 року, порушувалися питання про майбутнє української державності, про необхідність стрімкішого індустріального розвитку республіки, її більших бюджетних повноважень. У цьому висловлювалися незгода з централізацією управління промисловістю, незадоволення відсутністю міжнародної політики уряду УСРР тощо. Автори листа запитували: «Чому уряд та партія не можуть рішуче поставити питання про те, щоб всім економічним життям УСРР керував наш уряд, партія і робітничий клас України... Чому наш уряд має лише «прохати союзний уряд»? Суверенна республіка, коли їй що-небудь потрібно робити, не ходить на поклін. ...говориться про мову, культуру, а щоб заповнити національну політику державницьким змістом, у повному його обсязі, цього немає. ...експлуатація велика, але в ім'я чого? ...за всі ці біди, яких ніколи не були в історії, за все будується російська промисловість. ...тепер ми голодуємо. В ім'я чого? Скажете, соціалізму?» [52:57-58].
Автори листа критикували навіть самого Й. Сталіна за його великодержавницьку позицію і заявили, що «з такою експлуатацією робітничий клас України та бідняцько-середняцькі верстви довго миритися не будуть», недвозначно натякнувши на можливість повстання, якщо уряд УСРР не візьметься за справжню побудову української державності.
Далі автори листа висловлювали незадоволення становищем у Червоній армії та вимагали її українізації. Але особливу тривогу вищого компартійного керівництва викликали вимоги переглянути національний склад головної репресивної сили СРСР – ДПУ. «Переважна більшість апарату та особистого складу (ДПУ – О. П.), – зазначалось у листі, – була сформована з елементів ні соціально, ні національно не пов'язаних з українською радянською дійсністю. Це у більшості своїй – вихідці з сімей єврейських торговців і декласованого російського, випадкового для України, елемента, який проліз туди різними шляхами. Чому там не звертають уваги на українізацію... немов вони «держава в державі»... Ми вважаємо неприпустимим, щоб у складі конвоїрської охорони ДПУ і взагалі всіх військ ДПУ на Україні знаходилися неукраїнські елементи і національно, і територіально» [52:58-59].
Як бачимо, це були не просто якісь кулуарні розмови, а офіціальна позиція, протест, вимога, критика централізаторсько-шовіністської, антиукраїнської політики московсько-більшовицького центру. При цьому варто також звернути увагу й на такі принципові положення. Український комуністичний рух, що виріс на загальноросійському тлі й став провідником не тільки теоретичних уподобань, а й знаряддям у військовій боротьбі Росії за підкорення України, розколов українство політично, національно й соціально. Політично, бо на зміну національної держави, що зароджувалася, поставлено утопічну ідею майбутньої бездержавності. Національно – оскільки українці, які тільки-но почали усвідомлювати себе як єдиний етнічний організм, знову були розділені між різними державами. Соціально – бо суспільству нав'язувався образ класового ворога, а, відтак, перманентні пошуки та боротьба з ним. Соціальний сенс революційної боротьби підносився над усіма іншими й тим самим розмивалися національні державні завдання [ 53:409].
Про позицію, чи, радше, опозицію старшого покоління української інтелігенції й говорити не доводиться. Члени українських національних партій, позапартійні, які брали активну участь в Другій українській національній революції 1917–1921 років, не просто не сприймали більшовистського режиму, а й брали участь в українському русі Опору. Візьмімо, для прикладу, Братство українських державників – таємну організацію, що виникла навесні 1918 року в Києві, яка підтримувала зв'язки з екзильним урядом УНР і проіснувала до 1924 року. Провідну роль у діяльності БУД відігравав Сергій Єфремов – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік ВУАН, член НТШ. Беручи активну участь в українському національно-визвольному русі ще з кінця XIX ст. як член Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації, один з лідерів Української Радикально-Демократичної партії, Товариства Українських Поступовців, Української Партії Соціалістів-Федералістів; член Центральної Ради, Генерального Секретаріату С. Єфремов категорично не прийняв більшовизму.
Ось як аргументовано він обгрунтував свою позицію у «Щоденнику»: «Не раз, а, може, сотні разів ставив я перед собою питання: а може я помиляюся щодо більшовиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий міх нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі ці питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті – брехня, провокація, хвастовитість, які становлять головні риси більшовицької системи – то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире – можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява» [54:91].
Більше того, він одним із перших в українському політикумі дав об'єктивну, гостро-критичну характеристику їх вождеві В. Леніну. «Я читаю Леніна, – пише він, – з перших його виступів, з середини 90-х років і його грубий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеханов був далеко талановитішим. ...Як практичний політик, він більший: сильна вдача..., яка не розбираючи пре просто вперед... Лад, який повстав з цього..., в кращому разі од миколаївського різниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола ІІІ Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної і громадської, ...світ ще не знав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина – здобуток Леніна, як політика» [54:60-61].
Його, людину виховану в християнських традиціях, вражала фальшивість і лицемірність радянського суспільного ладу. Про це йдеться, фактично, на кожній сторінці «Щоденника»: «Брехня, брехня, брехня ...якась вакханалія брехні, ціле море брехні, липкої, крикливої, навіть не натуральної. ...Хоч яке слово спадає на думку – все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне, занадто слабке, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. ...якось диявольська гримаса, а не життя» [54:108-109].
Ряд записів у «Щоденниках» засвідчує про рух опору тоталітарному більшовицькому режимові, рух, який охопив і робітників, і селян, які подекуди об'єднувались у підпільні організації: «Нарікання на «робітничий уряд» лунають все частіше і гостріших набирають форм. ...Робітничий клас незадоволений і він обертається тепер проти власти, що зве себе робітничо-селянською. Про задоволення селян і говорити нема чого... Задоволених нема. Усі нарікають, ремствують, гризуться, клянуть і нишком ждуть... Петлюри!.. Аж дивна та злість, з якою цей селянин говорить про «робітницько-селянську владу» [54:120, 122, 135,507].
«Одним словом, – підсумовує С. Єфремов, – всюди росте страшна, запекла зненависть проти режиму, що до такого стану довів людей».
Є у «Щоденниках» характеристики українських комуністів, про яких автор зауважує, що життя і їх робить самостійниками. Повертаючись до цієї теми, зокрема, теми українського націонал-комунізму, вважаємо за необхідне навести характеристику сучасного дослідника цих процесів. «Владні структури СРСР, – пише Г. Єфіменко, – використовували українських націонал-комуністів для того, щоб розколоти українське суспільство. Лише розколовши прихильників української державності і селян, нацькувавши їх одне на одного, більшовицьке керівництво могло без особливих турбот перемогти їх поодинці» [52:64].
Одним з найважчих і найзаплутаніших питань в історіографії є проблема існування і діяльності в радянській Україні підпільних організацій. Вище вже зазначалося, що на сьогоднішній день неприйнятним є твердження чекістів про численну, розгалужену мережу антирадянських організацій, які начебто готували ряд замахів, саботажів, диверсійних актів і т. д. Не можна також погодитися із протилежними категоричними висновками більшості сучасних істориків, які заперечують будь-який підпільний організований антирадянський рух. У той же час, здебільшого не підкріплюються конкретними історичними джерелами твердження окремих істориків та публіцистів на еміграції про широкомасштабну діяльність антирадянського підпілля.
Зрештою, відомі дослідники цієї проблеми зазначають, що після розгрому чекістами Центрального Повстанського Комітету та Козацької Ради у 1921 році умови для нелегальної антирадянської діяльності були дуже складними. А відсутність у публікаціях, зокрема, спогадах, конкретних прикладів такої діяльності, не дає можливості зробити остаточні висновки про антибільшовицьке підпілля в УРСР.
Так, зокрема, Д. Соловей, розглядаючи таємні українські політичні організації, поділяє їх на чотири групи. Перша – націоналістичне підпілля в УСРР. Автор вважає, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів не розгорнули в радянській Україні широкої діяльності через жорстокі переслідування ГПУ–НКВД і непопулярність тоталітарної націоналістичної ідеології. Він зазначає, що окремі вихідці із західноукраїнських земель, які в період української національної революції осіли на Надніпрянщині, могли мати якісь зв'язки із керівництвом УВО та пізніше ОУН, але «ніякої певно конкретної організованої акції супроти окупантів в УСРР вони не проводили, бо про це немає жодних незаперечних доказів» [10:39].
І ще одне важливе спостереження про те, що «зв'язок з УСРР керівників УВО, а потім ОУН, дуже рано потрапив під контроль агентів ГПУ–НКВД. Отже, говорити про помітну організовану поза контролем ГПУ–НКВД проти-большевицьку боротьбу між двох світових війн на Наддніпрянщині, здійснювану УВО й ОУН, центри яких були поза межами УСРР, не доводиться, поки не подано про це незаперечних даних» [10:109].
Дослідник заперечує існування в радянській Україні у 20-х роках монархічних «Всеукраїнської Національної ГІовстанчої Козацької Ради» та «Всеукраїнської Селянської Ради».
А от щодо четвертої групи, так званого демократичного підпілля в УСРР, то автор вважає, що воно реально існувало, як, до речі, існував серйозний рух Опору. Щоправда, не в такій формі і не з таким розмахом, «як дехто собі уявляє». До цих демократичних організацій Д. Соловей відносить так звану «Шістку» – українську політичну організацію на Слобожанщині у 1920–1923 роках, яка була реорганізована в Українську Мужичу (Селянську) Партію (1923–1926 роки). Поруч з ними, на думку автора, діяли «Братство Української Державності», «Пирятинська організація української молоді» (1924–1925 роки), «Народна Воля», «Українська Революційна Народна Партія», київська таємна політична організація «Буревісник», харківський студентський гурток «Драгоманівці» тощо.
«Є чимало підстав думати, – робить висновок Д. Соловей, – що отаких дрібних політичних організацій, які в тій чи іншій формі намагалися створювати опір окупаційній системі на Україні, в 1920-х роках було чимало, але всі вони (внаслідок широко розгалуженої таємної агентури) гинули раніше, ніж могли приступити до якоїсь серйозної акції» [10:119].
Як цілком реально діючу розглядає Д. Соловей «Спілку визволення України», «Спілку Української молоді» та «Український Національний Центр». З ним, до речі, солідаризується відомий сучасний політик і дослідник зі Словаччини М. Мушинка. Він у рецензії на книжку Ю. Семенка «Наталя Павлушкова» (Мюнхен – Львів, 1999) зазначає: «Реальне існування СВУ та СУМ, на мою думку, обумовлене об'єктивними причинами. Не може бути, щоб після цілого ряду таємних політичних організацій, які діяли в часі жорстокого царського самодержавства, в часі большевицького ладу в Україні не було жодного організованого руху Опору, щоб українці так швидко перетворилися на аморфну масу без організованого проводу. Немислимо, щоб у часі, коли в Україні виникали повстання проти совєтської влади, там була єдина комуністична партія большевиків і ніякої опозиції. Було б аномалією, якби колишній співорганізатор і лідер Української радикально-демократичної партії соціалістів-федералістів, заступник голови Української Центральної Ради С. Єфремов, ставши свідком неймовірного насилля над українським народом, не організував добре законспірованого політичного руху за визволення України з-під влади большевиків. СВУ в її складі й СУМ – існували як організації опору проти совєтської влади. Заперечення таких організацій у пізніший час були інспіровані тими ж комуністами» [55].
Заперечує існування та діяльність підпільних організацій, у т. ч. СВУ, відомий еміграційний дослідник цих процесів – Григорій Костюк. Він називає п'ятнадцять т. зв. «підпільних» організацій: 1. Спілка визволення України (СВУ), 3930; 2. Спілка української молоді (СУМ), 1930; 3. Український національний центр (УНЦ), 1931; 4. Союз Кубані й України, 1929–1932; 5. Контрреволюційна шкідницька організація, 1933; 6. Всеукраїнський есерівський центр, 1933; 7. Українська військова організація (УВО), 1933; 8. Польська організація військова (ПОВ), 1933; 9. Всеукраїнський боротьбистський центр, 1934–1935; 10. Український центр білогвардійців-терористів, 1934; 11. Терористична група професора М. Зерова, 1935; 12. Блок українських національних партій, 1932–1936; 13. Троцькістсько-націоналістичний терористичний блок, 1935; 14. Український троцькістський центр, 1936; 15. Націоналістична фашистська організація, 1935-1937.
Автор вважає, що вони ніколи реально не існували, а були придумані в кабінетах слідчих ДПУ–НКВС для посилення антиукраїнського терору: «...перелічені «підпільні» антирадянські організації є фальшивками ДПУ–НКВС, які були потрібні для прикриття й виправдання терору взагалі, а проти українців зокрема» [12:246].
У той же час Г. Костюк зазначає, що могло не бути жодної підпільної організації, але опір народу існував і він ніколи не припинявся. Ця нескореність українського народу, зокрема постійна національна опозиція у рядах КП(б)У, активний спротив українського селянства колективізації, явно критична позиція ВУАН, УАПЦ були головними осередками руху Опору та опозиції у радянській Україні.
Варто зауважити, що новітні дослідження істориків засвідчують не про вигадані чекістами організації, а про реальні, які чинили опір більшовицькій владі. Так, наприклад, у 1924–1925 роках групою молодих людей, переважно студентів, було створено Українську національно-козацьку партію. Її члени серед інших документів підготували навіть демократичну Конституцію Української республіки. УНКП була викрита в 1927 році. Керівників В. Артеменка та І. Шумигору розстріляно, решту піддано репресіям. У 1929 році в Києві було викрито підпільну організацію Комітет визволення України. Її організаторами стали переважно представники інтелігенції, зокрема Наталя Павлушкова – племінниця академіка С. Єфремова. Члени КВУ підготували і розповсюдили «Заклик до всіх пригнічених Московщиною людей України», в якому закликали, що пройшов час «будувати власне життя. Час пройшов піклуватися про свободу рідного краю. Хай живе самостійна Україна!» Але за кілька місяців організація була викрита, одних розстріляли, інших засудили до різних термінів ув'язнення [58:18].
Про боротьбу з більшовицьким режимом свідчив священик УАПЦ В. Хуторянський. Відбуваючи ув'язнення на Соловках, під час розмов з іншими політв'язнями, він казав: «...там, на Україні залишилося ще багато народу, який працює. Там є ще багато наших братів-українців, які за всяких сприятливих умов здійснюють свою роботу. Ми через Українську автокефальну церкву здійснювали консолідацію своїх сил...» [58:24].
Власне тому Україна стала об'єктом більшовицького політичного терору, який носив перманентний характер з 1917 року й тривав до розпаду СРСР у 1991 році. Він торкнувся усіх прошарків і верств українського суспільства, всіх напрямків суспільно-політичного, економічного і культурно-духовного життя.
Абсолютно закономірно й науково об'єктивно назвав свою працю Сергій Білокінь – «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР». У ній він наголошує, що державний терор лежав у самій природі більшовизму й проводився на суто науковій основі, як одна з ланок народного господарства [56:78-79]. Українство зазнало таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни людської суті. Пануючи протягом кількох десятиріч, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції. Найважливіше враження від історичного процесу XX століття – злам історичної традиції.
Тому має рацію Т. Гунчак, що червоний терор в Україні, мабуть, є найтрагічнішою сторінкою в історії нашого багатостраждального народу. За числом жертв цей період значно перевершує будь-які суспільні катаклізми попередніх часів, а скільки на його рахунку понівечених людських душ – про це вже не дізнається ніхто.
«Увесь моральний жах терору, – зазначає І. Білас, – його вплив на розклад людської психіки визначався не окремими вбивствами і навіть не їх кількістю, а саме системою, яку насаджувала більшовицька диктатура» [11,т.1:11].
Не просто встановити кількість жертв радянського терору в Україні міжвоєнний період. Так, за неповними підрахунками, у 1930–1941 роках в Україні було викрито 110 різного роду «контрреволюційних» організацій. У справі тільки однієї СВУ було засуджено у відкритому судовому процесі 45 осіб, відразу заарештовано 400 чоловік, а всього постраждало понад 30 тис. осіб [57:47].
Тільки за офіційними даними, у 1935 році в Україні було заарештовано 24934 особи, у 1936 – 15717, 1937 – 159573, 1938 – 108006, 1939 – 12000, 1940 – близько 50000 осіб [4:39]. Уявити розмах і жахіття терору дають можливість новознайдені архівні джерела, зокрема, документи, що стосуються розстрілів в урочищі Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія). Тут, на ознаменування 20-ліття «Великого Жовтня», було розстріляно 1111 соловецьких ув'язнених, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валеріан Поліщук, Олекса Слісаренко, Антон Крушельницькій, Микола Полоз, Матвій Яворський, Микола Павлушков і сотні інших відомих і не дуже політв'язнів радянського «грандіозного комбінату смерті». Це були інтелігенти, робітники, селяни, священики, політики, вчені, службовці. Протягом п'яти днів – 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року капітан держбезпеки М. Матвеєв власноруч виконував наказ: з револьвера щодня, пострілом в потилицю, розстрілював не менше двохсот приречених [58].
Зрозуміло, щоб уявити загальну картину репресій, до цих цифр потрібно додати кількість ув'язнених у внутрішніх тюрмах НКВД, проаналізувати смертність у таборах, додати кількість репресованих селян (тільки під час колективізації з України було виселено 1,2 млн.чол.), мільйонні жертви голодоморів 1921–1923, 1932–1933 років, а також депортованих.
І на довершення теми про більшовицький терор ще кілька цікавих цифр, які наводять Ю. Шаповал, В. Пристайко та В. Золотарьов. У завершальному розділі своєї праці «ЧК–ГПУ–НКВД в Україні» вони подають біографічні відомості про 184 чекістів. З них 97 були євреями, 49 – росіянами, 20 – українцями, 8 – латишами, 3 – поляками, 3 – білорусами, по одному – вірменин, грузин, молдаван, німець [8:431-581].
У контексті українського національно-визвольного руху міжвоєнного періоду особливої уваги заслуговує питання про спроби УВО та ОУН поширити свою діяльність на радянську Україну. Чи справді існувало там національне підпілля і діяли нелегальні структури ОУН та УПА? На сьогодні, очевидно, не можна дати однозначної відповіді на це запитання. Доступні нині джерела дозволяють лише зробити певні логічні припущення, а опосередковані згадки самого Є. Коновальця, хоч і не конкретно, підтверджують їх.
Так, відомо, що вже в 1920 році на радянську Україну Є. Коновальцем були направлені колишні Січові Стрільці – сотники Іван Андрух та Микола Опока, які мали завдання розбудувати там мережу УВО. У листах Коновальця до Начальної Команди УВО у Львові є свідчення про листування з І. Андрухом: «У Празі є вже Чмола... Ніяких надзвичайних відомостей він не привіз. Цікавий є тільки лист від Андруха, котрий одержав він від нього з Києва...» [59:610].
Відомо також, як бідкався С. Коновалець після самогубства М. Скрипника. На зауваження, що Скрипник був ідейним комуністом, Є. Коновалець лише розпачливо махнув рукою: «Там при ньому були наші люди, що тепер буде з ними?» [59:610].
На сьогодні найширша інформація про зв'язки та впливи УВО та ОУН у радянській Україні міститься у працях українського еміграційного дослідника та громадсько-політичного діяча Юрія Бойка-Блохина, який у своїх розвідках «Націоналізм на східноукраїнських землях у добі Коновальця» [59] та «Свген Коновалець і Осередньо-Східні землі» [60] на основі доступних йому джерел проаналізував цю складну, але вкрай важливу проблему.
Петро Мірчук у праці, присвяченій Є. Коновальцю [61], лише частково зачіпає дане питання, а найновіша робота Я.Сватка [62] фактично повторює ті дані, які навели попередні автори.
Щоправда, автор передмови до книжки Я. Сватка, відомий учений Я. Дашкевич звертає увагу дослідників на необхідність розв'язання ряду проблем, «які треба розкрити на підставі критичного вивчення документів і з урахуванням історичної дійсності, а не шляхом логічних (чи псевдо логічних) умовиводів» [62:2].
До проблем, які слід розкрити, належать такі: Є. Коновалець і засоби підпільної боротьби, тобто Є. Коновалець і політичний терор; джерела підтримки націоналістичного руху, інакше – Є. Коновалець і фінансування підпільної боротьби; трансформація УВО в ОУН; діяльність УВО та ОУН на Східній Україні.
Щодо діяльності УВО та ОУН на Східній, тобто радянській Україні, Я. Дашкевич вважає, що «Оперативні архіви із так званих радянських часів досі ще майже недоступні (або доступні лише для невеликої кількості довірених), а судові справи з фальшивими звинуваченнями та сфальсифікованими зізнаннями і свідченнями вимагають дуже філігранної праці, щоб відділити істину від спеціально сконструйованої неправди. Що Коновалець і ОУН творили велику загрозу для СРСР – цілком зрозуміло, бо на нього так не полювали б і з ним так не воювали б. Але конкретно зміст цієї загрози лише починає вимальовуватися не дуже ясними контурами. Потрібно великих дослідницьких зусиль, щоб ці контури заповнили реальним змістом» [62:3].
Тобто лише нові, конкретні документальні джерела дадуть можливість висвітлити одну з найтаємничіших і в той же час найважливіших та найцікавіших сторінок в історії українського національно-визвольного руху.
Тому сьогодні зробимо спробу лише окреслити загальні контури проблеми. Ідеї самостійності України поширювалися на Наддніпрянщині ще з початку XX ст. Свідченням цього є теоретична і практична діяльність М. Міхновського, яка продовжувалося і в період Другої української національної революції 1917–1921 років. Саме події революції, відродження національної державності у формі УНР, Гетьманату дали колосальний поштовх зростанню національної самосвідомості українців. Хоча українська національна революція зазнала поразки, були розгромлені чекістами Центрповстанком, Козача Рада, Братство української державності, не всі учасники цих та інших нелегальних структур загинули. Тому керівництво УВО та ОУН., зокрема, Є. Коновалець, стоячи на ґрунті соборництва усіх українських земель і створення Української Самостійної Соборної Держави, не могли не шукати шляхів поширення своїх ідей серед населення радянської України і, очевидно, робили спроби створити там свої нелегальні націоналістичні структури. Опосередкована інформація про це міститься в розвідці Ю. Бойка.
Він звертає увагу, що вимоги якнайсуворішої конспірації примушували Є. Коновальця тримати всі нитки «наддніпрянського підпілля» у своїх руках. Туди направлялися перевірені кадри і звідти прибували кур'єри, на адреси наукових бібліотек та інститутів, радянських та патріотичних керівників розсилалася націоналістична література, зокрема орган ПУНу – часопис «Розбудова нації» [60:34-35].
Делегат 1-го Конгресу Українських Націоналістів Макар Богуш отримав завдання нав'язати контакти з редакціями радянських партійних часописів «Комуніст», «Вісті», «Пролетар», для яких писав і в яких публікував свої статті [59:605-607].
Робилися спроби поширювати в Донбасі націоналістичні листівки, проникнути в Червону Армію, зокрема в частини, що дислокувалася в Україні, розгорнути діяльність серед українського населення так званого Зеленого Клину (Далекий Схід).
Така активна діяльність УВО та ОУН надзвичайно турбувала радянське керівництво й воно прийняло рішення про ліквідацію Євгена Коновальця, як перед тим знищили Симона Петлюру, а пізніше Степана Бандеру.
Аналізуючи рух Опору в радянській Україні, варто також звернути увагу на чіткі національні позиції Української Автокефальної Православної Церкви та її митрополита В. Липківського. У своїх проповідях він наголошував: «...Людина помирає, а народ живе довіку... Де ж займе місце на Страшному суді наш український народ? Народ наш і на землі не може знайти певного місця, все ховається за чужими спинами, все єднався із поляками і москалями, і навіть із турками та татарами. Але перед Господом вже мусить він зайняти певне своє власне місце, там уже не заховається між чужими народами. ...Душі народу не можна змінити нічим! І той народ найбільш нещасний, що не знає, не розуміє своєї душі, не дбає про неї. Бо не кількість народу, не багатство його землі, а душа народу надає йому найбільше значення і в Бога, і в людей... В ці часи почувається якесь нове «благовіщення», нас закликають єднати своє життя не з Христом, а з якимсь Марксом та іншими іменами, що піднеслися на землі. Єднають нас уже не з янголами і Духом Святим, а з мертвою матерією і її механічними законами... Коли в наші часи, дійсно, перетворюється життя народів, то це перетворення повинно початись не з Маркса та його нащадків, що й собі не здобули життя, а з Христа, з його Благовіщення й Воскресіння» [59:583, 584, 587].



ВИСНОВКИ

Поразка Другої української національної революції 1917–1921 років, внаслідок якої не було створено української незалежної соборної держави, стала основною причиною руху Опору в радянській Україні у міжвоєнний період. Його зумовлювали також антиукраїнська політика більшовицької партії, яка не просто обмежувала суверенітет УСРР, а піддала масовим репресіям та фактично ліквідації не тільки політичних противників й опозицію, а фактично всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства. В першу чергу тих, хто так чи інакше був пов'язаний з українськими національними державами часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Голодомори 1921–1923 та 1932–1933 років знищили кілька мільйонів українських селян, українську інтелігенцію, національно свідомий робітничий клас, репресовано національні партійні, радянські, комсомольські та військові кадри.
Масовий терор як засіб державного управління в СРСР ліквідував одну частину населення і паралізував іншу. «Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, – зазначає С. Білокінь, – влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції» [63].
Але незважаючи на репресії і масовий терор, частина українського суспільства брала участь у русі Опору, який проявлявся у різних формах, відбувався з різною інтенсивністю, але не припинявся ніколи. Джерельні матеріали дають підстави зробити такі висновки щодо українського руху Опору в 1921–1939 роках:
1. До середини 20-х років йшла активна збройна боротьба, в першу чергу українського селянства, проти більшовицького режиму. Із другої половини 20-х років вона пішла на спад і лише в період здійснення насильницької колективізації дещо посилилася.
2. Українська інтелігенція брала активну участь у русі Опору 20–30-их років, який проявився здебільшого у мирних формах як протест проти існуючої тоталітарної антиукраїнської системи.
3. Своєрідною опозицією в рамках системи стала поява і діяльність політичної течії, відомої як український націонал-комунізм.
4. Робітничий клас, який здебільшого був зрусифікований, а то й взагалі неукраїнським, брав меншу участь в русі Опору, але і в його складі були національно свідомі представники, які чинили опір тоталітарному режимові.
5. Опозиційні настрої щодо московського центру існували в середовищі партійних, радянських, комсомольських та військових кадрів.
6. Щодо існування та діяльності так званих «антирадянських, контрреволюційних терористичних організацій», як це трактувала репресивно-каральна система, то тут потрібні дальші наукові дослідження, залучення нових архівних таємних матеріалів. Безперечно, вони не існували в таких обсягах і не займалися такою діяльністю, як це їм приписували спецслужби. Очевидно, не відповідають повною мірою і твердження української історіографії на еміграції про діяльність антирадянського підпілля. Але спроби його створити і проводити певну діяльність, поза сумнівом, були. Зрештою, спроби налагодити зв'язки з таким підпіллям і включитися у боротьбу в радянській Україні у міжвоєнний період робили УВО та ОУН.
Отже, рух Опору в радянській Україні у 1921–1939 роках був викликаний об'єктивними причинами, відбувався перманентно, в ньому брали участь фактично всі соціальні класи та прошарки тогочасного українського суспільства. Він був важливою складовою частиною українського національно-визвольного руху, який продовжувався після поразки української національної революції 1917–1921 роках і тривав до проголошення незалежності у 1991 році.

ДОДАТОК


Листівка Холодноярських повстанців. Травень, 1921 р.

Хто такі повстанці і за віщо вони борються

«Комуністи дивуються, через віщо повстає трудовий народ проти робітничо-селянської влади! А воно нічого дивного й немає, бо трудящим однаково, хто б їх не грабував: чи то царський жандарм, чи червоний комунар; однаковісінько трудящому болить, як його б'ють: чи чорною чи червоною нагайкою; однаковісінько трудящому, як і його хату спалять: чи червоні, чи чорні – однаковісінько її немає.
Трудящим однаково, чи їх за слово розстрілював царський жандарм, чи тепер розстрілює червоний комунар.
Трудові маси однаковісінько будуть боротись як проти царською уряду, так і проти радянсько-комуністичного, коли він буде так робить, як і царський. Комуністи годують трудящих, провинившихся проти радянської влади, амністіями (помилуваннями), а хто повірив і прийшов, тих порозстрілювали. Тільки сього не буде, трудящі, котрі боролися за правду – за право трудящих, як би хотіли грабувати і знущатися з людей так, як комуністи, то давно б уже були комісарами без усякої амністії.
Для нас, повстанців, особливих амністій не треба, ми вимагаємо від радянської влади здійснення тих льозунгів, котрі кинуті були комуністами з початку радянської влади, скасування смертної кари, припинення війни, воля слова та друку, вільне користування своїм власним трудом. Сі льозунги сказані самими комуністами, а трудящим масам сього тільки й треба при всякій владі. Ми повстанці, вимагаємо від радянської влади негайно здійснити проголошені три роки тому назад льозунги: робітничо-селянська влада, якщо вона дійсно стоїть на сторожі прав трудящих, то не повинна боятись тих же трудящих. Чи є хоч один чесний трудящий, котрий став проти здійснення сих святих льозунгів: відміни смертної кари, припинення війни, волі слова та друку, вільного користування власним трудом.
Ми, повстанці, підняли зброю за здійснення сих льозунгів, а нас за се називають бандитами, нехай всі трудящі самі скажуть, хто за сі льозунги боровся і бореться. Отож, якщо комуністи є дійсно захисниками прав трудящих, то не повинні боятися трудящих мас. Щоб уникнути кровопролиття та руїни, негайно провести в життя давно проголошені ними льозунги, а коли ні, то вони є зрадниками трудового народу, і пролита кров трудящих та руїни краю є тільки вина комуністів, і всі трудящі повинні підняти зброю проти зрадників трудового люду за свої природні права.
Хто за здійснення сих льозунгів, той за трудовий нарід, хто проти здійснення, той є зрадник трудового народу.
ХАЙ ЖИВЕ ПОВСТАНЧЕСЬКА АРМІЯ, ЗАХИСНИЦЯ ПРАВ ТРУДЯЩИХ!
Повстанці Холодноярської округи. 15 травня 1921 року.


Листівка Українського національного козацького товариства.
Січень, 1923 р.
Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий ворог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері-України!
Україна в небезпеці, – і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної великокнязівської і гетьмансько-козацької доби!
Українське національне козацьке товариство ще з часу всеукраїнського козацького з'їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боротьби за національно-державну Україну, а тепер кличе весь український вільний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту і каже:
«Послухай, український козацький народе, за що боремось!»
За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами!
За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, комуністів, шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю – святу Україну-Русь!
За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми націями!
За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її як власність і мирно обробляти!
За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на користь і розвій Батьківщини, був би забезпечений на випадок старості!..
За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне життя та вибрав господаря.
Отже, хто вірить в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а жадає створення могутньої Української держави, то мусить стати негайно в лави Українського національного козацького товариства!
20 січня 1923 р. Біла Церква на Київщині.

Щоденник С. Єфремова. Січень, 1924 р.

23 січня. День почався знов з флага, цим разом з чорною облямівкою. Помер Ленін. Помер, дарма, що офіціяльні «правительственнсые сообщения» казенним стилем промовляли казенні фрази, що йому краще, що він ходить, цікавиться справами, читає, мало не пише і навіть тиждень чи два тому «їздив на полювання». Ще напередодні смерти на з'їзді Рад у Москві було заявлено «місту і світу», що «Ільїч поправляється». Власне, ніхто тому не вірив, і самі високоофіціяльні фігури, бо знають усі, що з прогресивного параліча не вихожуються, не поправляються. І от, немов щоб посміятися з офіціяльної брехні, другого дня по новому її оповіщенні він узяв та й умер. Довелося «симулювати» наглу смерть.
Власне, помер він давно, з рік тому, як не можна вже стало таїтися з хворобою, чи звертати її на «замах есерів 1918 р.» Ще відтоді був це труп, який жадної не мав ваги в політичному житті й який за живоття обернувся в якісь мощі чи чудотворний образ, що його іменем козиряли за урочистих оказій. Смерть фізична нічого не може взяти з того, що духовно давно вже померло. Але психологічно все-таки це подія. Комуністи спантеличились. Обиватель – холодний і байдужий читає пишні оповістки, чухаючи потилицю, з наказу міліції вивішує чорні флаги, тихцем злорадствує і лихословить та натовпом облягає мануфактурні крамниці, збуваючи «червінці»: а ну ж вони покотяться донизу. 1 хоча фактично нічого не змінилось, але психологічно утворюється грунт може за того «неустойчивого равновесия», в якому перебуваємо, й не зовсім безпечний. Це розуміють «партійці» і виходячи з мітингів після офіціяльних славословій, злісно сичать на натовп: контрреволюціонери!... А це зовсім не контрреволюція, а просто збайдужнілі, глибоко перелякані, ні до чого не цікаві люде. 1 зробили їх такими ті ж самі, що тепер злісно на них нарікають.
На довгий час почнеться ота казенна словесность, в якій слово «геній» мигтітиме певне так часто і акуратно, як телеграфний стовп над залізничною колією. Я читаю Леніна з перших його виступів, з середини 90-х років і його грубий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеханов був далеко талановитіший. До генія йому, як письменникові, певна річ дуже далеко. Як практичний політик, він більший: сильна вдача безперечно виявляється, яка не розбираючи пре просто вперед, не загадуючи, що з того вийде. Сильна вдача і може – прогресивний параліч. Наслідки чуємо всіма фібрами. Лад, який повстав з цього поєднання, в кращому разі од миколаївського різниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола III Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної й громадської, ніж та, що стала за наслідок «твердої вдачі» або прогресивного паралічу Леніна, світ ще не видав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина – здобуток Леніна, як політика. Ну, а в такім разі чому ж не проклямувати і «без лести преданного» теж за генія?
Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що треба перейменувати Москву на Ленінське. Аудиторія мовчки (тепер усе мовчки приймається) ухвалила. Може й перейменують. Адже перейменували Хрещатик на вулицю Воровського.
24 січня. Газети (київські) говорять тільки про Леніна. Але як блідо, нецікаво, безталанно говорять! Ні на одну свіжу думку не здобулися казенні пера, жадного проблеску щирого чуття, живого почування великої втрати. Патетично, напушисто («Никогда не перестанет Ленинское сердце клокотать у революции в груди!» – це ж спеціяльно вигадати таку пошлість треба!), казенне, мертво... Ці люде, мабуть, безнадійно видихались, або й не мали духу ніколи, коли навіть така втрата не може викресати з них вогню живого почуття. Офіціяльне словослов'я брехнею зогріте. Стиль акафістів, тільки без тієї примітивної безпосередньої віри, що часто скрашує ці витвори церковної елоквенції. Коли б Ленін міг читати цю безбарвну писанину, то, певне, пожалкував би за опозиційною пресою: краще жива зненависть, ніж це мертве і мертвуще славословіє, що своє вбожество і байдужість квітчає фольговими квітами надуманого фразерства.
Хтось з ораторів (про це написано в «Пролетарській правді») розповідав, що він чув розмову Леніна по телефону з сестрою. Сестра казала: «Я опоздаю сегодня домой, ты, вероятно, не обедал, так там в духовке каша – подкрепись». Деталь з кашею зворушлива, тільки оратор не пояснив, як він ухитрився почути, що казала Леніну його сестра по телефону.
Заходив В. Чеховський. Розповідав про церковні справи. Є підозріння, що дехто з церковної Ради (Янушівський, навіть Мороз!) служать у большевиків. Совітські, виходить, автокефалісти... Система провокації вже й туди залізла і робить розклад, як у школі, – скрізь. Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку і просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті – брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи – то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире – можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скрізь ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.



Таенний обгжник ГПУ УРСР «Про украшський сепаратизм»

4 вересня 1926 р Совершенно секретно
Перепечатанию не подлежит
Хранить наравне с шифром под ответственность
начальника органа ГПУ
Напечатано в количестве 75 экземпляров

ЦИРКУЛЯРНОЕ ПИСЬМО ГПУ УКРАИНЫ

Об украинском сепаратизме

Тактика «культурной борьбы» украинских антисоветских элементов с советской властью, за последний период времени, все ярче и ярче вырисовывается в виде развития среди украинской общественности националистических идей сепаратистского характера.
Рост шовинистических тенденций ставит перед органами ГПУ необхо димость своевременно реагировать на значение первостепенной важности. С этой целью ГПУ УССР ориентирует местные органы о сущности, истории и тактике украинского сепаратизма, а также о тех задачах, которые в связи с этим стоят перед органами ГПУ.

Сепаратизм в истории укр. к.-р.

Сепаратистские идеи в украинском контрреволюционном движении сыграли исключительную роль.
Тенденции, направленные к отделению Украины от России, развивались и практически оформлялись параллельно с ростом большевистского движения Украинская мелкая буржуазия заговорила об отделении от Москвы тогда, когда ее благополучию стала угрожать опасность, в виде стихийного подъема революционной волны.
Отделение Украины от России, декретированное универсалом Центральной рады, явилось следствием утверждения в России советской власти.
В период же керенщины, подавляющее большинство украинских политических партий и политических деятелей решительно отвергали возможность отделения Украины и добивались только автономии или федерации.
Украинская буржуазия не рискнула вести борьбу с советской властью под флагом защиты своих классовых интересов. Она предпочла классовое содержание ведущейся ею борьбы спрятать под оболочку национальных лозунгов.
Поэтому вся ожесточенная вооруженная борьба, протекавшая в течение нескольких лет между советской властью и украинской контрреволюцией, была построена по такой схеме.
Советская власть выставила лозунг классовой войны. Основными кадрами советских войск были рабочие России и Украины. Украинская буржуазия пыталась использовать то обстоятельство, что среди пролетариата мало русифицированных украинцев. Ее представители выбросили знамя защиты всего украинского народа от порабощения его «московскими захватчиками». Они стремились доказать, что советская власть, под флагом социальной борьбы, ведет политику национального угнетения украинского народа и превращения Украины в колонию московского империализма.
Благодаря такой тактике украинской буржуазии, вся долгая борьба между нею и соввластью была окрашена ярко выраженными националистическими цветами и имела своей формальной конечной целью создание независимого, самостоятельного украинского государства. Таким образом, сепаратистские тенденции являются осью официальной идеологии (или фразеологии) украинской контрреволюции.


Сепаратизм после разгрома укр. к.-р.

Украинская буржуазия в войне с советской властью потерпела полное поражение.
Вместе с тем, XII съезд РКП уточнил пути проведения в жизнь основ нашей национальной политики.
Эти два обстоятельства привели к тому, что приверженцы сепаратистских идей начали пересматривать свой идеологический багаж и менять вехи.
Главную роль в смене вех сыграли, конечно, разгром вооруженных сил укр. к.-р. и укрепление советской власти на Украине.
Представители укр. к.-р., благодаря этому, утратили какие бы то ни было благоприятные перспективы.
Новый национальный курс делал невозможным продолжение вооруженной борьбы с соввластью, так как выбивал из рук шовинистов главный козырь – «национальное угнетение».
Практически это привело к ликвидации бандитизма, к прекращению заговорщической, подпольной деятельности, к возвращению по амнистии остатков армии УНР и к расколу эмиграции, из которой выделилась и вернулась в пределы Украины чрезвычайно значительная и влиятельная часть Отказ от борьбы сопровождался признанием советской власти. Признание советской власти означало отказ от принципов сепаратизма. Таким образом, на платформе независимости Украины открыто стоит только непримиримая часть украинской эмиграции.
Эта эмиграция состоит из представителей разных политических течений, от монархистов-хлеборобов (гетманцы) до «социалистов».
Все они сходятся в одном: «Украина является московской колонией, украинская советская власть – фикция, представители советской власти на Украине – ставленники московских завоевателей и т.д.» Ввиду этого они не считают возможным идти на какие бы то ни было соглашения с этой властью.


Перемена тактики: «Культурная борьба»

То обстоятельство, что украинские националисты прекратили открытую борьбу с советской властью и формально признали ее, не означает, что они окончательно примирились с теперешним положением вещей и искренно отказались от враждебных замыслов.
Здесь налицо не изменение идеологии, а перемена тактики.
Та тактика, которая обещала наиболее быстрые результаты тактика открытой войны, привела украинский сепаратизм к проигрышу его борьбы. Условия коренным образом изменились.
Расчеты на свержение соввласти не оправдались. Советская власть должна быть принята националистами как неизбежный факт.
Ввиду этого выковалась новая тактика борьбы. Тактика, в которой соввласть играет роль объекта, против которого направлено оружие «культурной работы».
Термин «культурной работы» пришел на смену провалившемуся лозунгу вооруженной борьбы за независимость.
«Культурная борьба» приобрела огромную популярность и втянула в ряды своих сторонников подавляющее большинство виднейших представителей укр. контрреволюций. Целый ряд военных деятелей, министров, общественников, лидеров партий, отказались от старых приемов и влились в ряды бойцов «культурного фронта».
Цели и задачи «культурной» работы сводятся к укреплению и развитию националистических тенденций: «Советская власть должна почувствовать мощь национальной стихии, под напором которой она будет сдавать одну позицию задругой».
Для этой цели используются все возможности. Украинизация используется для группирования во всех жизненных частях государственного организма сторонников националистических идей.
Создана Украинская автокефальная церковь, являющаяся могучим оплотом национализма и отличным агитационным орудием.
Украинская академия наук собрала вокруг себя компактную массу бывших видных деятелей УНР.
В общем, представители украинского национализма работают, не покладая рук над внедрением в массы националистических чувств.
Они считают, что украинский народ проиграл свою освободительную борьбу из-за недостатка национальной сплоченности, и стремятся исправить этот основной недочет, т. е. добиться национальной спайки в массах.
Если период вооруженной борьбы отличался широким развитием подпольной деятельности, то эпоха «культурной борьбы» характерна стремлением использовать легальные возможности.
Об использовании легальных путей для борьбы с соввластью см. наш циркуляр об украинской общественности от 30 марта 1926 г.


Националисты и село

Село привлекает исключительное внимание националистов. На сельского кулака делается главнейшая ставка. В этом сходятся все группы украинской антисоветской общественности.
Видные представители антисоветской украинской интеллигенции г. Харькова по этому поводу говорят:
«...На селе власть берет кулак. В связи с предоставлением свободы выборов кустарям, середнякам и проч., к власти приходит элемент антикоммунистический, которым партия управлять не в состоянии. Поэтому украинской интеллигенции открывается широкая возможность взять власть в свои руки.
После того, как власть на селе возьмет кулак, большая часть партийцев окончательно убедится в правоте Зиновьева и создаст оппозицию ЦК. Тогда раскол будет еще более значительный. Поэтому перед украинской интеллигенцией стоит сейчас задача стремиться захватить влияние на селе».
Один из создателей хлеборобской партии, находящийся в Харькове, говорит: «Отрадно видеть подъем национальных чувств среди крестьянства. У меня бывают сотни крестьян и все они: и середняки, и незаможники, и кулаки совершенно сознательны в национальном отношении. Они вполне понимают, кто их обижает и кто виновен в их плохом положении. В свое время мы ошибались и поэтому проиграли нашу борьбу, но все же наша работа не пропала даром. Наши идеи впитались в крестьянство».
Таким образом этот деятель убежден в том, что крестьянство успешно обрабатывается в шовинистическом, самостийническом духе.
Цели этой упорной обработки крестьянства хорошо сформулированы председателем Подольской автокефальной рады: «Основной работой автокефалии является перевоспитание села. Вся деятельность ее должна быть направлена к максимальному внедрению в крестьянскую среду национального духа. Следствием этого должно явиться то, что крестьянство поставит себе первоочередной задачей абсолютное национальное освобождение Украины из-под ига Москвы».
Работа украинских шовинистов по воспитанию села в духе ненависти к Москве дает заметные результаты, особенно, в среде молодежи. Об этом свидетельствуют многие данные повседневной работы органов ГПУ.


Самостийнические идеи в настоящее время

Шовинисты различных политических оттенков сходятся в одном – в ненависти к Москве. Эмиграция об этом говорит открыто. Эмиграция призывает к борьбе с соввластью до тех пор, пока эта власть будет оставаться «неукраинской». Украинская власть в представлении эмиграции – это такая власть, которая не имеет связи с Москвой и представители которой – чистокровные украинцы.
Антисоветский шовинистический элемент внутри страны также, при каждом удобном случае, выявляет свое враждебное отношение к Москве.
Нижеследующие примеры иллюстрируют эти настроения.

А. Украинизация

Несмотря на то, что твердое проведение нами украинизации лишает контрреволюционеров возможности пользоваться для своей демагогии выигрышными козырями, шовинистические элементы украинизацию, проводимую советской властью, пытаются критиковать. Они твердят, что единственным результатом теперешней украинизации явится то, что «кацапы» и «жиды», находящиеся на государственной службе, «обдирая в интересах Москвы украинского крестьянина, будут говорить с ним на ломаном украинском языке».
По их мнению, настоящая украинизация должна сводиться к тому, чтобы весь государственный аппарат перешел в руки «щирых украинцев». Это – ближайшая задача, к осуществлению которой стремится украинский воинствующий шовинизм.
Общее мнение правых украинских кругов по этому вопросу сводится к словам находящегося в г. Днепропетровске шовинистического деятеля, который по этому поводу говорит: «Украинизация даст нам куцую национальную свободу. Коммунистическая партия проводит украинизацию не потому, что находит это полезным, а потому, что вынуждена это делать».
Украинская шовинистическая пресса за кордоном, в связи с проводимой украинизацией и выдвижением на ответственную работу украинцев, констатирует тот факт, что среди украинской общественности начинает всплывать на поверхность идея национальной государственности. По мнению прессы, это представляет «угрозу воинствующему и царящему на Украине великорусскому шовинизму, угрозу оккупантам из Москвы».
Газета «Діло», наиболее серьезный орган УНДО (Украинского национального демократического объединения) пишет: «Надеяться большевикам на то, что эти мероприятия могут задушить нарождающееся национальное украинское освободительное движение, поздно. Вместе с тем, политика большевиков в области украинизации нами должна быть целиком использована, так как она дает возможность украинцам более или менее легально концентрировать свои силы и, тем самым, создавать базу для будущей борьбы за украинскую государственность».
Часть украинских шовинистов считает, что смерть тов. Дзержинского знаменует собой поворот политики коммунистической партии. Они говорят: «Еще умрет два-три старых большевика и придут к власти молодые коммунисты, отличающиеся империализмом, карьеризмом и беспринципностью. Дзержинский и другие старые большевики ориентировались на всемирную революцию и для них рамки государства не играли решающего значения. В этой области отношение к украинскому вопросу и автономии Украины у старых большевиков было терпимое, в результате чего и проводится украинизация. Не то будет, когда к власти придут империалисты и карьеристы. Для украинцев это знаменует собой или полное порабощение Украины, или необходимость противопоставить этому организованный отпор украинских сил».

Б. Индустриализация Украины

Сепаратисты стараются доказать, что Украина является московской колонией и в силу этого подвергается со стороны Москвы самой жестокой экономической эксплуатации.
Большие недовольства вызываются со стороны шовинистов тем, что соввласть, якобы извлекая из Украины огромные средства, уделяет из них для развития украинской промышленности самую ничтожную часть,
В представлении шовинистов, эксплуатация Украины происходит таким путем.
1.  Естественные богатства Украины в Донбассе, Криворожье и т. п. разрабатываются Москвой и добыча вывозится в Россию без соответствующей компенсации Украине.
2.  Фабрикаты поставляет Россия, хлеб производит Украина. Россия так регулирует цены, что свои фабрикаты продает по вздутым ценам, а украинский хлеб скупает по дешевке.
3. Украина, поставляя для экспорта массу товаров, не получает соответствующей доли импорта.
4. С Украины дерутся непомерно высокие налоги.
Националисты твердят, что Украина дает Союзу чуть ли не 40% всех доходов, а получает взамен самую ничтожную часть. Все же средства идут на развитие экономики России.
Письмо, которое мы приводим ниже, написано украинским учителем-шовинистом, своему ученику, находящемуся теперь в Красной Армии. В письме, между прочим, говорится: «Возьми хотя бы отчет IX съезда КП(б)У и там ты найдешь доказательства, что мы – республика, не имеющая своего бюджета. Выходит, что не мы распоряжаемся своими средствами, а берем то, что нам дает Москва. Теперь возьмем хотя бы статьи, где пишется, что из 26 заводов на Украине хотят строить только два. Посмотри, где строят электрические станции, где отпускают большие кредиты, почему наши солдаты до сих пор служат на Кавказе и в Ленинграде. Словом, ты хорошо следи за экономикой, как распределяются союзные средства, где строят заводы, электрические станции и т.п., тогда ты сразу прозреешь.
Читай сам и прокладывай дорогу нашей прессе, нашим газетам и книгам. Об этом ты должен всегда помнить».
В письме этом имеются также указания, как надо использовать для агитации среди масс все эти факты.
Шовинисты, критикуя план развертывания тяжелой индустрии, говорят: «Он лучший показатель того, что верхи СССР никогда не изживут великорусского шовинизма, сконцентрируют все заводы и фабрики в России, а с Украины будут выкачивать топливо и сырье».
Бывший премьер правительства УНР настроен оптимистически и так рисует перспективу развития украинской промышленности: «Украина как ни одна страна в мире, кроме Америки, отличается счастливым Сочетанием энергетических ресурсов. Поэтому национальная промышленность Украины подымется на такую высоту, что избавится от притеснения другими частями Союза. Она, как мощный поток, отбросит более слабые струи.
Эти перспективы принуждают нас не унывать, не падать духом и продолжать работу. При УНР этого подъема легко можно было добиться при помощи иностранного капитала. Сейчас это сделать труднее, так как политическое влияние теперь чужое, и не наше, но украинцы – самая культурная нация в Союзе и это является залогом осуществления наших национальных задач».

В. Территория и суверенность
Часть украинских сепаратистов мечтает об украинской великодержавности.
В одном из последних номеров центрального органа УНДО «Діло», издающегося во Львове, была помещена статья, отражающая эти настроения. О том, что Украина в ее теперешних границах должна быть независимым государством, статья даже не говорит, так как это считается азбучной истиной, аксиомой, о которой «Діло» в серьезной принципиальной статье не считает нужным снова упоминать. Речь в этой статье идет ни о чем ином, как об украинском империализме. Автор ее известный ундовец Левицкий доказывает, что Украина нуждается в Сибири, Зеленом Клине, Туркестане и Кубани для колонизационных и проч. целей. Ввиду этого, Украина должна стремиться также и к протекторату над путями к ним. В противном случае, утверждает «Діло», Украина не сможет занять место среди великих держав, а вынуждена будет мириться с положением второстепенного государства на манер Польши и Румынии.
Что касается внутренних контрреволюционных элементов, то они этим вопросам уделяют меньшее внимание, так как их задачи выражаются следующей формулой: «Язык, нация, культура, территория, суверенность».
Таким образом, территория и суверенность относятся к задачам более отдаленного будущего, а в настоящее время главная борьба ведется за язык, нацию, культуру и самостоятельную экономику.
Все же, шовинистический элемент проявляет большую заинтересованность вопросами государственной суверенности Украины.
Так, например, арестованный вожак харьковских правых кругов так формулирует на допросе свою позицию, являющуюся программой правых: «Как националист считаю, что факт лишения Украины международного представительства является актом недостойным украинской нации. Отсутствие правильно организованной украинской армии не дает уверенности в продолжительном существовании советской украинской власти. Колониальные последствия дореволюционного положения Украины не ликвидируются, а попытки проведения справедливой экономической политики встречают такой отпор, что существует большое опасение, что ликвидация этого положения может не начаться. Национальным правительством я считаю то правительство, которое стремится возвратить Украине национально-суверенное государственное бытие. Национальное государственное бытие заключается в том, что государство вполне самостоятельно ведет внешнюю и внутреннюю политику».
В настоящее время мечты о немедленном выходе из Союза расцениваются большинством шовинистов как несвоевременные.
Основная надежда возлагается на возникновение войны, которая принесет большевикам поражение, а Украине – независимость. Впрочем, имеются отдельные группы, которые говорят: «Лучше быть под Польшей, чем под жидами».
Правда, голоса этих групп тонут в общей неприязни к Польше. Часть шовинистического элемента расценивает Польшу как фактор, при помощи которого Украина добьется самостоятельности, без объединения с Польским государством.
В представлении самостийников, Украина будет обширным государством, «от реки Сана до Кубани». Пока же шовинисты болезненно реагируют на все мероприятия советской власти, которые, по их представлениям, наносят вред интересам суверенности Украины. Так, например, большое возбуждение вызвала передача РСФСР Таганрогского и Шахтинского округов. Усиленно муссируются слухи о том, что Донбасс с Харьковом Москва в непродолжительном времени также собирается отнять от Украины.
Интересным образом самостийнических стремлений является дело кубанских студентов Павленко, Бурбы и др., разрабатывавшееся ГПУ УССР и ППО-ГПУ по СКК.
Из статута, обнаруженного при обыске у одного из участников организации, проживавшего в Киеве, явствует, что организация ставила своей целью объединение крестьян Украины, Кубани, Крыма, Западного Дона, южной части Курской и Воронежской губерний в одну мощную организацию («Украинское крестьянское объединение»).
Дополнительные материалы говорят о том, что конечной целью работы должна была явиться «вольная, независимая, самостоятельная, соборная Украина» в указанных выше пределах.

Г. Сепаратистские настроения в литературе

Известный украинский литератор Могилянский в одном из номеров харьковского журнала «Червоний шлях» поместил небольшой рассказ под заглавием «Убивство». В нем повествуется о том, как три националистических деятеля убили своего вождя за измену национальному делу.
Рассказ написан своеобразным эзоповым языком, но если в него вдуматься, то становится ясным, что этим вождем-изменником, казненным в рассказе за предательство, является никто иной, как профессор Грушевский.
Могилянский направил этот рассказ-памфлет против Грушевского за то, что Грушевский, бывший долгое время самостийником, осмелился признать советскую власть и федеративные начала вхождения Украины в Союз, т.е. изменил национальному делу.
Могилянский в рассказе проводит мысль о том, что такое преступление вождя должно караться смертью. Это хороший образец того, как шовинисты пытаются использовать литературу в своих целях. Они придают большое значение талантливым писателям и всеми силами стараются оказывать на них свое влияние.
Большое внимание уделяют шовинистические круги, между прочим, поэту Хвылёвому, несмотря на то, что он является членом КП(б)У. Шовинистическая закордонная пресса иногда перепечатывает из наших журналов отдельные его произведения и пытается оказать на него националистическое воздействие.
Внутренние шовинистические круги также заинтересованы молодыми литераторами, в том числе и коммунистами.
По этому поводу один из авторитетных представителей харьковской правой общественности высказал такую мысль: «Хвылёвого мы можем поддерживать. На украинских коммунистов мы должны оказывать наше влияние и проводить нашу работу так, чтобы они не отходили от нас, а вместе с нами боролись за украинизацию, за Украину».

Убийство Петлюры

Убийство Петлюры явилось фактором, который украинские шовинисты сделали орудием агитации в целях развития украинского шовинизма и направления его по руслу борьбы «с московскими оккупантами».
В «Коммуникате», посвященном убийству Петлюры, за подписью 53 эмигрантских украинских организаций, говорится: «Мы уверены в том, что украинская общественность, а в первую голову украинская эмиграция в этот наиболее тяжелый час национальной печали, поймет ту опасность, которая угрожает нашему национальному делу от гибельного удушения государственных стремлений украинского народа его вечным врагом, а, поняв это, с еще большей энергией будет защищать те национальные позиции, на которых так непоколебимо, честно и с честью стоял и пал Симон Петлюра.
Железной для нас является обязанность перед могилой великого патриота и неутомимого борца, несмотря ни на какие жертвы, осуществить идею украинской государственности.
Убийство председателя Директории Украинской Народной Республики – главного атамана войск Украины, направлено против всего украинского народа. Враги украинского народа, оккупанты его страны, насильники его воли, а не мститель еврейского народа Украины, направил руку убийцы на Симона Петлюру.
Тем больше должны мы единым напряжением всех наших национальных сил доказать, что враги Симона Петлюры – наши враги».
В воззвании ЦК УСДРП к украинским рабочим и крестьянам говорите»: «Русские коммунисты, царствующие при помощи железа и крови над украинским народом, подослали нанятого палача-жида Шварцбарта. Руками своего наемника убили Петлюру враги Украины, которые уже давно хотели стереть с лица земли этого наиболее активного борца за освобождение украинского народа...
Народные массы Украины ненавидят оккупационную власть московских коммунистов. Рабочие и крестьяне Украины должны объединиться одной мыслью, одним горячим стремлением: общими силами освободиться из-под власти коммунистических жандармов и провокаторов, этих ненасытных пьявок, которые пьют кровь нашего народа. Нелегка будет эта борьба Украины за свою свободу. Для успешной борьбы нужна большая и сильная политическая организация».
Общее мнение украинских правых кругов сводится к следующему: «Петлюра убит большевиками в связи с тем, что к власти пришел Пилсуд-ский – друг Петлюры. Пилсудский безусловно оказал бы Петлюре большую помощь в деле борьбы с большевиками, а потому «они» решили Петлюру убрать, подослав жида Шварцбарта. Петлюра пользуется на Украине большим авторитетом, и его убийство приведет к освободительной борьбе украинской нации».
Вместе с тем они считают, что имя Петлюры пользуется большим авторитетом на селе, и факт убийства Петлюры должен всколыхнуть массы крестьянской общественности, каковой момент и считают необходимым использовать для своих антисоветских целей.
В связи с убийством Петлюры среди разрозненных антисоветских украинских партий и группировок за кордоном была заметна тенденция к консолидации сил. Об этом в достаточной мере говорят факты: Павел Скоропадский едет на панихиду по своему непримиримому врагу Петлюре. Партия хлеборобов, стоявшая до последних дней в непримиримой оппозиции Петлюре, посылает делегацию на похороны и возлагает венок на могилу Петлюры. Почти вся зарубежная шовинистическая украинская пресса, представляющая собою отражение той или иной платформы, резко отличающихся друг от друга, со времени смерти Петлюры, помещает статьи о необходимости единодушной борьбы против оккупантов всех националистических украинских группировок за кордоном. Кампания за объединение антисоветских украинских сил развертывается все шире и шире.
Однако сейчас можно с полной уверенностью определить, что единого антисоветского фронта эмиграция создать не в состоянии.
Выяснилось, что «единый фронт» объединяет только те группы, которые стоят на УНРовской платформе.
Те же группы, которые не признавали этой платформы, ограничились признанием заслуг Петлюры и присоединились к протесту по поводу его убийства.
Шаповаловские круги с УНРовцами не договорились. Полтавец-Остряница провозгласил себя гетманом.
Влиятельная и денежная организация «Оборона України», находящаяся в Америке, заняла в отношении петлюровцев отрицательную позицию, и ее печатный орган «Укр. громада» резко протестует против перехода политического наследства в руки Андр. Левицкого и К0.
Укр. соц. рад. партия находится в зависимости от «Оборони України» и также выступает против Андр. Левицкого. УНДО находится в колебании, так как враждует с Левицким, который заключал договоры с Польшей.
В общем эмиграция находится в полнбй зависимости от своих хозяев, дающих субсидии. Такими источниками субсидий являются Польша, Чехословакия и Германия, которые используют эмиграцию в своих политических целях. Так как политические интересы этих государств сталкиваются, то естественно, что они не позволят своим нахлебникам договориться до единой линии поведения.
Газета «Діло», между прочим, поместила две статьи Винниченко, в которых он критикует идею единого фронта, указывая, что единство может быть создано на почве общих политических целей и условий, но никак не на почве психологических настроений, вызванных смертью Петлюры.
Однако если единый антисоветский фронт можно считать сорвавшимся, то, с другой стороны, нужно учесть, что убийство Петлюры вызвало безусловный рост активности враждебных нам групп, которые будут стремиться причинить советской власти как можно больше вреда.


Организационные выводы

Все изложенное еще раз говорит о том, что на работу по украинской общественности необходимо обратить самое серьезное внимание. Конкретные задачи, стоящие перед органами ГПУ, мы указывали в циркуляре «Об украинской общественности» от 30/111 с.г.
В числе прочих заданий этим циркуляром рекомендовалось:
1. Главное внимание уделить выявлению правых групп, их деятельности и взаимоотношениям с остальными кругами украинской общественности (циркуляр, раздел «Конкретные мероприятия» пункт 2);
2.  Не ограничиваться простым наблюдением за всеми кругами украинской общественности, а вести активную разведку среди видных представителей украинских антисоветских течений (пункт 5);
3.   Увязать работу по украинской интеллигенции с работой по селу (пункт 6);
4.   Освещать текущие настроения украинской общественности, связанные с нашей внутренней и международной политической жизнью (пункт 7)
Все отмеченные в предыдущем циркуляре мероприятия остаются полностью в силе и для настоящего циркулярного письма.
Серьезность и сложность современной политической обстановки и связанная с нею активность враждебных нам социальных и политических слоев, требуют самого внимательного отношения к процессам, протекающим в мелкобуржуазных националистических кругах.
Эта задача, в свою очередь, требует быстрейшего развития нашей работы по тем конкретным директивам, которые содержатся в циркуляре «Об украинской общественности».

Зам. пред. ГПУ УССР Карлсон

Пом. нач. СО ГПУ УССР Абугов

Врид. нач. 1-го отделения СО Козельский


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.      Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. – К., 1990. – 143 с.
2.      Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993. –316 с.
3.      Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні. – К., 1994. – 272 с.
4.      Шаповал Ю. Україна XX століття: Особи та події важкої історії. – К., 2001. –560 с;
5.      Шаповал Ю., Пристайко В. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. – К., 1995. – 289 с.
6.      Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. – К., 1996. – 335 с.
7.      Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: справа УНЦ і останні роки (1931-1934). – К., 1999. –327 с.
8.   Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К., 1997. – 606 с.
9.     Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – 448 с.
10. Соловей Д. Голгота України. Частина 1. Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною. Ре-принтне видання. – Дрогобич, 1993. – 288 с.
11. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз: у 2 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – 432 с; Кн. 2. – 688 с.
12.  Костюк Г. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки: Дослідження і спостереження сучасника. – К., 1995. – 508 с.
13.  Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К., 1994. –126 с.
14.    Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939). – К., 1999. – 336 с.
15.    Бойко О. Історія України. – К., 2001. – 656 с.
16.    Довідник з історії України. – К., 2001. – 1136 с.
17.     Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів. – К., 1994. – 560 с.
18.    Стаднійчук С.П. Становлення і характер радянської влада в Україні. 1с-торико-правові аспекти (1917-1922 рр.). – К.,1998. –124 с.
19.     Бадзьо Ю. Історія застерігає //Григорій Костюк. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки. – К., 1995. – 508 с.
20.    Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996. –396 с.
21.    Українська революція і державність (1917-1920 рр.). – К.,1998. – 248 с.
22.    Кравченко  Б.  Соціальні зміни  і   національна свідомість  в  Україні XX ст.– К., 1997.–423 с.
23.    В.І. Ленін про Україну. – Ч. 2. – К., 1969.
24.    Курносов   Ю. Ю.   Насиллля   –   головний   аргумент   більшовизму //Український історичний журнал. – 1991. – №12. – С. 16-27.
25.    Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996. – 360 с.
26.    Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. – К., 1996. –317 с.
27.    Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – К., 2001. – 288 с.
28.    Україна в XX столітті. Збірник документів і матеріалів (1900-1939). – К., 1996. –448 с.
29.    Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, 1992. – 343 с.
30.    Петлюра Симон. Вибрані твори та документи. – К., 1994. – 271 с.
31.    Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація? Крах українізації 20-30-х рр. //Літературна Україна. – 1990. – 4 жовтня.
32.    Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – 550 с.
33.    Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. – Мюнхен, 1959. – 980 с.
34.    Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. – К.: Прометей, 1947. –93 с.
35.    Петров В. Діячі української культури – жертви більшовицького терору. – К., 1992. –80 с.
36.    Майстренко И. Национальная политика КПСС. – Сучаснисть, 1978. – 224 с.
37.    Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998. – 276 с.
38.    Солдатенко В. Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002. –352 с.
39.    Солдатенко  В. Ф.  Українська  революція.   Історичний  нарис.  – К., 1999. –976 с.
40.    Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). – К., 2001. – 247 с.
41.    Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – 65 с.
42.    Лисяк-Рудницький Іван. Український комуністичний маніфест //Історичне есе. У 2-х т. – Т. 2. – К., 1994. – 573 с.
43.    Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – Т. 6. –К., 2001. –520 с.
44.    Кошелівець 1. Микола Скрипник. – Мюнхен, 1972. – 343 с.
45.    Субтельний О. Україна: історія. – К.,1991. – 512 с.
46.    Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – Т. 7. –К., 2001.–440 с.
47.    Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – 942 с.
48.    Московские новости. – 1992. – №31.
49.    Хвильовий М. Твори: У 2-х т. – Т. 2. – К., 1990. – 325 с.
50.    Більшовик України. – 1928. – №2, 3.
51.    Панібудьласка В. Проблеми української економіки за концепцією М. С. Волобуєва //Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століття. – Одеса; Київ, Львів. – 1999. – С. 378-383.
52.    Єфріменко Г. Національно-культурна політика ВКП (б) щодо радянської України (1932-1938). – К., 2001. – 304 с.
53.    Піскун В. Українська політична еміграція у 20-30-х роках XX ст.: проблема історичного вибору //Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століття. – Одеса; Київ, Львів. – 1999. – С. 408-412.
54.    Єфремов С. О. Щоденники. 1923 – 1929. – К., 1997. – 848 с.
55.    Мушинка М. Спілка Визволення Україн ; існувала //Шлях перемоги. – 2000. – ч. 32. – 16 серпня.
56.     Шаповал Ю. Україна як об'єкт сталінського політичного терору (1920-ті – початок 50-х рр.) //Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 червня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. 4.2. – Львів, 1994.– С. 43-48.
57.    Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Т. 1. – К.,1997. – 325 с.
58.    Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – 1020 с.
59.    Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі. – На чужині, 1974 (Перевидання: Тернопіль, 1991). – 63 с.
60.    Мірчук П. Євген Коновалець. – Торонто, 1958 (перевидання: Львів, 1990).–108 с.
61.    Сватко Я. Євген Коновалець і справа його життя. – Львів, 2001. – 40 с.
62.    Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.) //Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століття. – Одеса; Київ, Львів. – 1999. – С. 371-377.




Навчальне видання
Полянський Олег Арсенович
УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РОКАХ
Книгу видано в авторській редакції.


9:17 05.02.2015



Создан 25 фев 2015