Землі і кордони України у 20-му столітті і раніше

 

Землі і кордони України у 20-му столітті і раніше

Встановлення східного кордону УСРР в 1919—1925 роках (історико-правовий аспект)




Землі і кордони України у 20-му столітті і раніше
Встановлення східного кордону УСРР в 1919—1925 роках

(історико-правовий аспект)

  20.11.2014
 
Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).

Це наукове дослідження підготували:

Олег ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України;

Валерий КАПЕЛЮШНИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Олександр ВОВК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Редакція вважає за необхідне ознайомити громадськість з таким важливим матеріалом.

джерело http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=363583


Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).

У сучасній Україні відбуваються значні економічні перетворення та соціально-політичні зміни, що суттєво впливають на процес формування нової правової парадигми. Цей процес має свої як об’єктивні закономірності, так і суб’єктивні передумови. Розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, банківської справи та інфраструктури потребує подальшого стабільного юридичного забезпечення. Необхідні зміни і у сфері освіти, науки та охорони здоров’я вимагають величезних матеріальних коштів, отримання яких залежить сьогодні багато в чому від встановлення суспільного і політичного миру в Україні, укріпленні її економічної могутності, забезпеченні всіма засобами цілісності та недоторканності території в межах наявного кордону.

Державна територія та сухопутний і морський кордони сучасної України склалися, історично формуючись протягом тисячоліть, хоча не зовсім збігаються з її етнічними межами. Віками український етнос був розділений кордонами різних держав, що не могло не мати негативного значення для можливостей його консолідації та формування почуття єдності. Перебування окремих частин українства під владою країн із різними пануючими культурами, релігіями, мовами, особливостями державного устрою та суспільними інститутами мало неминучий наслідок — формування значних відмінностей у ментальності населення різних регіонів України. Сьогодні в межах державних кордонів України об’єднано майже всі етнічні українські землі. Однак великі терени етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися в складі інших держав та перебувають в них і досі. До речі, ніколи в минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Втрата державної території призводить до втрати державності.

Правовий статус сучасного кордону нашої держави визначається згідно з чинним законодавством, насамперед статтею 1 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору» і статтею 5 Закону України «Про правонаступництво України» 1991 року: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України». Проте законодавство України, яке ґрунтується на міжнародному праві, засвідчує, що для остаточного визначення кордонів між сусідніми державами необхідно укладення міжнародних договорів: «Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» — стаття 2 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року. Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. (ратифікований Верховною Радою України 20.04.2004 р., набрав чинності 23.04.2004 р.) офіційно зазначено: «Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2). Опис і карти державного кордону, які додаються до цього договору, становлять його невід’ємну частину» [3]. Загалом договірно-правова база україно-російських взаємовідносин на сьогодні становить 377 міжнародних документів, які регулюють чималий обсяг питань двобічної співпраці держав, включаючи економічну, торговельну, наукову, гуманітарну та інші галузі. Проте останнім часом реалізація низки документів суттєво ускладнена, що обумовлено загальним напруженим політичним та економічним станом україно-російських стосунків. Однак східний кордон між двома сусідніми незалежними державами досі не демаркований, тобто за спільним погодженням робота з проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками згідно з договорами про делімітацію кордонів і доданими до них картами та описами через низку об’єктивних і суб’єктивних причин на сьогоднішній день не здійснена. Для розв’язання цієї гострої і нагальної проблеми необхідні не тільки політична воля та правове і практичне забезпечення, а й глибокі історико-правові знання процесу формування сучасних кордонів України.

Метою наукового дослідження цієї статті є охарактеризування на основі історичних фактів сукупності низки послідовних дій, спрямованих на правове оформлення східного кордону між радянськими республіками Україною і Росією в 20-х роках ХХ століття. Новизна теми обґрунтовується тим, що хоча окремі питання, пов’язані з генезисом оформлення кордонів УРСР, розкривалися у науковій літературі останніх років, зокрема у працях Володимира Сергійчука «Етнічні межі і державний кордон України» (К., 2000), Василя Грицака «Правова характеристика адміністративно-територіального устрою українських земель у період з 1917 по 1991 рр.» (К., 2004), Володимира Кузьменка «До історії формування північно-східного та східного кордонів України (1917—1925 рр.)» (Х., 2005), Олени Бойко «Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української держави Гетьмана П. Скоропадського (1918)» (К., 2009), Ростислава Сосси «Картографування адміністративно-територіального устрою радянської України в 1921—1930 рр.//Вісник геодезії та картографії, 2009, 6, Ярослави Верменич «Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У двох частинах. — К., 2009 рр., публікаціях секретаріату Кабінету Міністрів України, присвячених історії та сучасності адміністративно-територіальоного устрою України (Адміністративно-теориторіальний устрій України. Історія та сучасність. — К., 2002. — 270 с.; Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. — К., 2007. — 365 стор. тощо) та інших, однак в історико-правовому аспекті етапи формування східного україно-російського кордону УСРР у 20-х роках ХХ століття детально не досліджувалися.

У цьому контексті слід відзначити велике значення для науки дослідження доктора географічних наук Ростислава Сосси, присвячені історії картографування адміністративно-територіального устрою України в різні періоди її розвитку, а саме періоду 1921—1930 років. Так, на початку 1924-го в Харкові було створено Українське геодезичне управління (УГУ) як республіканський територіальний підрозділ Вищого геодезичного управління (створений 15 березня 1919 року в Москві). У цей період було видано різні варіанти карт адміністративно-територіального устрою України. Слід зазначити, що політико-адміністративні та адміністративні карти території радянської України 1921—1922 років відображали адміністративний устрій, що залишився з часів Російської імперії. Це губернії, повіти, волості. У травні 1920 року територія УСРР складалася з 12 губерній — Волинської, Донецької, Запорізької, Катеринославської, Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської. Сільські ради як місцеві органи радянської влади відображення на картах не знайшли.

Передумовою договірного встановлення східного кордону УСРР з РСФРР були революційні події 1917—1918 років та відродження української національної державності. Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року було сформовано представницький орган українських політичних сил — Центральну Раду. І Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд згодився визнати автономний статус України з дев’яти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів), а Центральна Рада зголосилась лише тимчасово визнавати державну територію в таких межах. Населення інших українських земель, що перебували поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що «...до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями:

Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмшини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів». Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 9 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було врочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. Після укладення між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з другого, 9 лютого 1918 року мирного договору, німецько-австрійські війська (як союзні) зайняли територію України і встановили на її східних рубежах з радянською Росією демаркаційну лінію.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Україні після розпуску Центральної Ради УРН 29 квітня 1918 року, ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. 23 травня 1918 року в Києві розпочалися україно-російські мирні переговори, одним із питань яких було визначення кордонів між РСФРР та Українською державою. Українська делегація відстоювала включення до складу республіки низки районів Курської та Орловської губерній, населених переважно українцями. Гострі дебати двічі переривалися. Делегації ніяк не могли домовитися, як розділити Донбас. Фактичною межею між двома державами стала та сама демаркаційна лінія, встановлена на основі угод між німецькими й українськими військами, з одного боку, та військами радянської Росії — з другого: Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіне—Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10 кілометрів, обмежена лінією розташування української та російської сторін. Дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української держави. Останніми було приєднано Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української держави на правах автономії. Хоча входження Криму і було юридично оформлено, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. На користь Української держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями було зміщено так, що до України відходив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етнічно української області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. Юридичні науки і політологія першої третини ХХ століття визначали такі чинники, необхідні для виникнення та існування держави, як встановлена територія; стале населення; влада, що самостійно править територією та населенням; дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права. За часів Української революції усім цим чинникам відповідала лише українська державність часів Гетьманату П. Скоропадського.

На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові 10—14 березня проходить процес прийняття першої Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка розповсюджувала свою юридичну силу спочатку на території, що перебували під контролем Червоної армії. Саме в цей час відбуваються події, які можна вважати за початок правового встановлення радянського україно-російського кордону. 10 березня 1919 року Рада Народних Комісарів УСРР на порядку денному заслухала «Питання про кордони з Російською Республікою» та прийняла ухвалу: «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою, підписаний тов. Івановим у Москві, затвердити». Як зазначає Геннадій Єфименко, ні зміст Договору, ні навіть вказана резолюція не були оприлюднені. Далі Г. Єфименко пояснює, що перед цим, 25 лютого 1919 року, в Москві відбулося засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною». Представник України Андрій Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на телеграму Раковського від 16 лютого 1919 року. Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. Ці положення і стали основним змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 року.

Г. Єфименку не вдалося віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною. Загалом підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР. Тобто кордон між двома державами визначався не за етнічним, як цього добивався П. Скоропадський, а за адміністративним принципом Центральної Ради. Розмежування здійснювалось за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії разом із губернським центром домінує одна нація, то і вся губернія належить до цієї республіки. Державний кордон з Російською Республікою пройшов переважно по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Етнічно українські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР.

Після прийняття березневої Конституції 1919 року дружні відносини між УСРР та іншими радянськими республіками укріплюються. Так, 1 червня 1919 року було прийнято Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби проти імперіалістів. 28 грудня 1920 року був ухвалений Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Саме завдяки цьому договору та резолюції VІІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козачих депутатів (28—29 грудня 1920 рік) «Про важку індустрію» до складу УСРР (замість чотирьох повітів Чернігівської губернії) було включено Таганрозький та Шахтинський округи Області Війська Донського. Проте в самих договорах нічого немає про визначення кордонів між союзними державами. Загалом на початку 20-х років ХХ століття, як зазначає В. Кузьменко, ініціатива у справі врегулювання кордонів між УСРР та РСФРР належала безпосередньо українському населенню прикордонних російських територій. Місцеві органи влади намагались використати права, надані їм декретом РНК РСФРР від 27 січня 1918 року «Про визначення кордонів губернських, повітових та ін.», відповідно до якого питання про зміну кордонів губерній, повітів та волостей мали вирішуватись місцевими радам. Тільки 21 лютого 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив декрет «Про адміністративно-територіальний поділ України», де в пункті 1 категорично вказувалось: «Заборонити Губвиконкомам, аж до закінчення районування України і повітвикокомам будь-які зміни адміністративного поділу». Крім того, слід зазначити, що після укладення Договору про кордон з РСФРР 10 березня 1919 року в західних прикордонних районах Росії (Брянщина, Курщина, Воронежчина, Донщина та Кубанщина) з Україною залишилися місця компактного проживання українців, які бажали жити в УСРР, приймаючи відповідні рішення в місцевих органах влади. Спочатку законодавчі та виконавчі органи радянської України не виявляли належної уваги численним зверненням українських громад з території Росії, бо були заклопотані юридичним оформленням СРСР. Тільки після прийняття Конституції СРСР на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад 31 січня 1924 року Рада Народних Комісарів УСРР упритул наблизилась до розв’язання нових територіальних проблем на східних зовнішніх кордонах із радянською Росією. Намагаючись задовольнити численні побажання українського порубіжного населення РНК України підготувала законопроект «Про зовнішні кордони УСРР». Центральний Виконавчий Комітет СРСР для обговорення запропонованого РНК УСРР проекту створив «Комісію по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР», яка розпочала свою роботу 1 липня 1924 року. Комісія в основу врегулювання кордонів між УСРР і РСФРР, як було зазначено, поклала «принцип етнографічний в сенсі приєднання до даної республіки безпосередньо прилеглої до її території, заселеної в абсолютній або відносній більшості населення національності даної республіки». У процесі робіт Комісії було встановлено, що кордони між УСРР і РСФРР підлягають, за заявою представників УСРР, врегулюванню шляхом включення до складу УСРР території РСФРР, а саме:

1) від Гомельської губернії — одна волость Новозибківського повіту;

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському і Трубчевському повітах;

3) від Курської губернії:

а) 10 волостей Путивльського повіту,

б) 7 волостей Рильського повіту,

в) 7 волостей Суджанського повіту,

г) 15 волостей Грайворонського повіту,

д) 1 волость Обоянського повіту;

е) 14 волостей Бєлгородського повіту (цілий),

ж) Корочанський повіт (теж цілий),

з) 8 волостей Н.-Оскольського повіту;

4) Від Вороніжської губернії:

а) Валуйський повіт,

б) Острогожський повіт (півд. частина),

в) Россошанський повіт,

г) Богучанський повіт,

д) Павловський повіт (півн.-зах. і півд.-зах. частини),

е) Калачаївський повіт (частина).

Із другого боку, представники РСФРР вважали можливим здійснити лише часткове виправлення кордонів, яке зводилося до такого:

1) від Гомельської губернії — 1 волость Новозибківського повіту збігається із заявкою УСРР);

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському повіті (також);

3) від Курської губернії:

а) 11 волостей Путивльського повіту (збігається із заявкою УСРР),

б) по іншим повітам провести лише невеликі виправлення кордонів в межах не більше волості;

4) від Вороніжської губернії також невеликі виправлення у Валуйському повіті.

За рішенням комісії до складу УСРР було включено:

1) незначні території Гомельської та Брянської губерній;

2) Путивльський повіт Курської губернії;

3) Кринічевську волость Суджанського повіту Курської губернії;

4) Грайворонський повіт Курської губернії, за виключенням Бутовської волості;

5) весь Белгородський повіт Курської губернії в межах 1920 року;

6) Нехлюдівську, Кунинську, Зимовську, Нечаєвську волості Корочанського повіту Курської губернії;

7) Троїцьку, Буланівську, Слоновську волості, Новооскольського повіту Курської губернії;

8) Валуйський повіт Вороніжської губернії.

Усі інші заявки УСРР було відхилено. Протести представників УСРР і РСФРР визнані Комісією безпідставними. Проект постанови союзної паритетної комісії 30 листопада 1924 року передано на розгляд Політбюро ЦК ВКП (б), де він зазнав подальших змін.

16 жовтня 1925 року Президія Центрального Виконавчого Комітету СРСР, на основі Висновку Комісії по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР та Рішення Політбюро ЦК ВКП (б) (з доповненнями й уточненнями) з цього питання, прийняла постанову «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». В постанові зазначено, що Президія Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР згідно з пунктом «б» ст. 1 і ст. 6 Конституції Союзу РСР постановляє: «В состав Украинской Социалистической Советской Республики передаются следующие части территорий Российской Социалистической Федеративной Советской Республики:

а) Семеновская волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;

б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии:

в) Фатевиж, Барановка, Демьяновка, Муравейное, Толстодубово (бывшей Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сытное, деревня Грудская (бывшей Подыводской волости);

г) весь бывший Путивльский уезд (с г. Путивлем), за исключением бывшей Крупецкой волости в старых ее границах;

д) бывшая Криничанская волость быв-шего Суджанского уезда Курской губернии,

е) южная часть Грайворонской волости Грайворонского уезда, Курской губернии;

ж) южная часть Муромской волости, Белгородского уезда, Курской губернии

и

з) Троицкая волость и часть Уразовской волости, Валуйского уезда Воронежской губернии».

Як компенсація на користь Росії у цьому рішенні зазначено, у п. 4: «Передаются в состав Российской Социалистической Федеративной Советской Республики нижеследующие территории Украинской Социалистической Советской Республики:

а) Федоровский, Николаевский (с г. Таганрогом), Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточная часть Екатеринославского района Таганрогского округа;

б) Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский (с г. Шахты) районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа».

Східні кордони України з РСФРР пройшли лінією: Глухів—Білопілля—Краснопілля—Золочів—Волчанськ—Троїцька Марковка—Краснодон—Новоазовськ—Північний берег Азовського моря.

Найбільш детально в постанові «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» виписано лінію південно-східного кордону з Росією в районі Шахтинського і Таганрозького округів. У пункті зафіксовано: «В связи с переходом указанных в п. 4 настоящего постановления Шахтинского и Таганрогского округов Украинской Социалистической Советской Республики к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике считать границы между Украинской Социалистической Советской Республикой и Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой в силу настоящего постановления по следующей линии: Сорокинский район рекой Северный Донец разбивается на две части, из коих северная отходит к РСФСР, а южная остается в пределах УССР; далее граница идет по реке Северный Донец вплоть до впадения в нее р. Б. Каменка. Станица Гундоровская в установленных границах землепользования отходит к РСФСР, причем при установлении внешних границ землепользования ст. Гундоровской рудники не входят в черту и остаются за УССР. Дальше граница идет по р. Б. Каменка, причем хутора Н. Шевырев и Плешаков отходят в РСФСР, а хутора Власов и Королев остаются за УССР с тем, что землепользование всех этих хуторов остается без изменения до производства землеустроительных работ. Далее граница идет между землепользованием совхоза «Красная Могила» (бывш. Провалье) и хуторами Каволевка, Платово и Гуково, отсюда граница идет по меже С. Криничанской (б. Бирюково), захватывая хутор Добрыднев, т. е. по границе Шараповского района. Далее, проходя по территории Алексеевского района и оставляя в пределах УССР землепользование ст. Остежовой и хуторов Н. Ефремовского, Н. Александровского и В. Тузловского, границы доходят до Таганрогского округа и, проходя по старой окружной границе Шахтинского и Таганрогского округов на протяжении пяти верст, по направлению р. Тузлово по районной границе между Голодаевским и Дмитровским районами до реки Миус. Далее граница идет по р. Миус по границам землепользования между селами Мариновкой, Григорьевкой и Голодаевкой так, что с. Мариновка и Григорьевка остаются в пределах Украинской Социалистической Советской Республики, а с. Голодаевка отходит к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике. Проходя далее по границе землепользования немецких колоний Вищлеровки, Мариенгейм и Густав Фельд, причем эти колонии отходят к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике, граница идет по Амвросиевской районной границе до речки Средний Еланчик. Далее граница устанавливается по землепользованию села Покрово-Киреевка, хуторов Екатеринославского, Слюсарево до балки Грузский Еланчик, оставляя северо-западную часть Екатеринославского района в пределах УССР. Далее граница идет по балке Грузский Еланчик вплоть до границы Мариупольского округа». Швидше за все, така скрупульозна лінія кордону вказана через те, що ці округи протягом семи років переходили декілька разів то до однієї, то до іншої республіки. Через те, що кордон було встановлено без дотримання етнографічного принципу, поза межами республіки на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилось понад 2 мільйони етнічного українського населення, яке було розташоване компактними масами в Курській, Воронезькій губерніях і Північно-Кавказькому Краї. Про це було вказано в резолюції ЦК КПУ (б) після ознайомлення з результатами перепису населення 1926 року.

Те, що постанова від 16 жовтня 1925 року «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» в подальшому уточнювалась, видно з наступних дій влади. Так, 19—24 жовтня 1928 року Президія ЦВК Союзу РСР розглянула питання про врегулювання кордонів УСРР и РСФРР в районі Брянської, Курської та Воронезької губерній та постановила: «1. Во изменение постановления Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. а) включить в состав УССР, кроме частей территорий РСФСР, указанных в постановлении Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г., следующие населенные пункты РСФСР: сел. Рашковичи, Смокаревка Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии, сел. Старицы, Прилепки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии, сел. Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Пенянки, Александрия, Васильевка и Новая Деревня Миропольской волости Грайворонского уезда той же губернии; б) не включать в состав УССР, оставив в границах РСФСР сел. Знобь Трубчевская Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии и сел. Грудское, бывш. Подыводской волости Севского уезда той же губернии. 2. Постановление Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. (лит. «г» п. 2-й) об оставлении в составе РСФСР бывш. Крупецкой волости бывш. Путивльского уезда Курской губернии в старых ее границах оставить без изменений. Также оставить без изменений границы сел Уразово, Шведуновки, Герасимовки, Долговки и Константиновки Уразовской вол. Валуйского уезда Воронежской губернии». Проте такі зміни і уточнення постанови ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року на той час не могли остаточно вирішити питання справедливого встановлення східного кордону УСРР на основі етнічної ознаки населення. Адміністративний кордон між союзними республіками УСРР і РСФРР, встановлений в 1925 році, залишався майже незмінним до ліквідації СРСР і залишається таким само східним кордоном нашої держави згідно з Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. та потребує безумовної демаркації.

Незалежна Україна твердо дотримується принципів недоторканності кордонів, сформульованих учасниками Гельсінської наради 1975 року, які є запорукою миру і стабільності в світі. Проаналізувавши соціально-політичні причини та нормативно-правову основу встановлення українських державних кордонів взагалі та східного кордону в ХХ столітті безпосередньо, потрібно зазначити, що, незважаючи на визначений рівень наукового висвітлення цієї теми, низка документів залишається недослідженою. Тому виявлення особливостей генезису правового оформлення державних кордонів України потребує подальшого наукового аналізу.

  "Мапа Української Соціалістичної Радянської Республіки" (1925). Карта підготовлена на основі вищезазначеної "Адміністраційної карти..." 1925 року. Географічну номенклатуру карти редагував незмінний секретар Української академії наук академік Агатангел Кримський. Особливістю карт було те, що в них повернуто традиційно вживані форми назв населених пунктів. Наприклад, вживаються такі назви поселень, як Вовча (пізніше замінена на Вовчанськ), Гумань (Умань), Куп'янка (Куп'янськ), Лубні (Лубни), Прилука (Прилуки), Ромен (Ромни) тощо.

 Адміністративно-територіальні межі на 1 жовтня 1925 року. "Адміністраційна карта Української Соціалістичної Радянської Республіки" (1925), масштабу 1:1 250 000, укладена картографічною частиною Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР на підставі постанов законодавчих органів і за матеріалами Центральної адміністративно-територіальної комісії та видана в Харкові. Це перша публікація політико-адміністративної карти України у статусі "Видання офіційне". Особливістю карти є відображення на ній у 9 випадках спеціальним умовним позначенням територій, приєднаних до Української СРР згідно з постановою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року від Білоруської СРР та Російської Федерації і які ще не були розподілені між адміністративними одиницями.

"Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)" з Національного атласу України.

 
Кордони українських земель XVII–XVIII століть сягали далеко за нинішні

Останнім часом з уст російських високопосадовців лунають заяви, буцімто наші південні та східні області — це не Україна, а територія під назвою Новоросія, що освоєна була царською Росією, а в 1920-х роках подарована нам більшовиками. Про що ж свідчать історичні факти?

Колонізаційний поступ наших пращурів у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї відбувався вже за часів Київської Русі. А її спадкоємиця — Галицько-Волинська держава — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. По-справжньому освоєння причорноморських та приазовських степів українцями розпочинається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, з року в рік розширювала свій вплив, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

А першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Вишневецький, котрий, скажімо, на території нинішньої Луганщини 1559 року «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

А 1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тоді ж тут діяли черкаські, тобто українські, отамани Яків Лисий, Агей Мартинович. Тобто вже в другій половині XVІ ст. українське козацтво бере діяльну участь в освоєнні території майбутньої Слобожанщини, створюючи тут спочатку тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться на постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють «лутчими черкасами», котрі вже прижилися в Осколі.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати нове місто, до нього з’явилося кілька українців-пасічників, що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5—6 чоловік. Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості «литовские люди», тобто українці, побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста.

Закликаючи українське козацтво заселяти Дике поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, щоб компактне військо не стало небезпечною силою у внутрішній політиці його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в «українські» міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — Авт.) нікого не лишати, щоб не було «ссоры».

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне проживання невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Понад те, цар пропонував тоді гетьманові Богдану Хмельницькому замість прийняття під свою оборону й надання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським. Запрошуючи «лутчих людей», тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, щоб вони переходили на нове місце «со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы».

Хто освоював нові території, на які нині претендують наші сусіди, переконливо свідчить, скажімо, перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі. Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» змушений був заявити: «Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии».

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинило до більш-менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XІX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 099 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 вони становили майже половину — 854 093, у Курській — 523 277 із загальної кількості 1 604 515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Така ситуація була і на Херсонщині. Наприклад, «Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне» від жовтня 1779 року вказує, що першими жителями цього міста були: «Филипп Таран, Степан Шкура, Яков Нотка, товарищ его Тимофей Лях, Иван Гаркуша... а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами».

Схоже було і з формуванням Чорноморського флоту: за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з «200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Тож цілком закономірно, що наприкінці XVІІІ століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена і значна кількість козаків помандрувала за Дунай і на Кубань, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Цей процес продовжував посилюватися у пореформенні часи. Як свідчить статистика, у 1861—1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871 за загальної кількості переселенців    11 341 особа. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31 205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів ішов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861—1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом майже 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибували сюди з Полтавської губернії.

Щодо Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед      24 712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,    11 303, 306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній.

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України.

Так, в Олександрівському повіті проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156 151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і євреям (134 020).

Карта етнічних українських земель, складена  1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Треба також наголосити, що компактне розселення українців на сході сягає значно далі за нинішній державний кордон — аж до Дону. Навіть найперше поселення козаків там пов’язують з приходом відділів князя Дмитра Вишневецького. І всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ — вони розбудовують за планом Запорозької Січі. За зразком останньої, яка була заснована на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені: «в самом нутре города находилось шесть станиц» — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення.

І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: «...Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5-ти и по 6-ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях».

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: «А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов».

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що «всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди».

Поставивши Донське козацьке військо у свою повну залежність після придушення його виступів у ХVІІ—ХVІІІ століттях, російський уряд, однак, не міг заспокоїтися, оскільки певну самостійність проявляло українське козацтво. Добившись від Кирила Розумовського зречення гетьманської булави 1764 року, царське самодержавство створює Новоросійську губернію на землях, що належали нашому козацтву.

А використавши запорожців у своїх війнах із Туреччиною, Катерина ІІ ліквідовує 1775 року Запорозьку Січ. Пізніше всі землі — від Дністра до Дону — були включені до складу Катеринославщини.

Справжня територія незалежної України (за Брестським миром, жовтень 1918 р.) ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Карта зберігається у фондах Львівського історичного музею.

На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією після мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано — «Карта України 1918 року». На ній нанесено межі УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронезька області — клин тягнувся на 250 кілометрів) і Крим.

Історик Іван Сварник вважає цю карту сенсаційним документом, тому що це перша карта України як держави, на ній уперше було нанесено державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано знищували за радянських часів, і за їх зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення.

Щоправда, 1888 року Ростовський і Таганрозький повіти було з політичних мотивів передано з її складу до Війська Донського. Однак, як тільки впав царський режим, ці регіони виявили бажання повернутися до складу проголошеної Української Народної Республіки. З цього приводу було підготовлено навіть окремий меморандум: «Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу».

Проте з Нижнього Подоння, освоєного українцями, російські більшовики 1920 року забрали Ростовський повіт, а 1924-го — Таганрозький і Олександрово-Грушевський.

Вважаю, ці факти дають відповідь щодо так званого новоросійського походження українських етнічних територій.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Етнографічна карта українського народу з історико-етнографічної монографії «Українці». Редакційна колегія: К.Г. Гуслистий, Ф.С. Лось, М.Т. Рильський (голова редакційної колегії), Г.Ю. Стельмах, С.П. Толстов. Видавництво Академії Наук Української РСР. Київ — 1959.


Де ж була путінська "Новоросія", коли Північне Причорномор'я розвивали німецькі колоністи?
Видати бажане за дійсне - фірмовий стиль кремлівської пропаганди. Вона щосили доводить: саме Російська імперія розвивала південні терени України. І тепер Путін буцімто має "обумовлене історією" право публічно називати їх "Новоросією". А військові картографи генштабу РФ хвацько вимальовують цю назву на тактичних мапах на територіях української Херсонщини та Миколаївщини.

Та в Херсонському обласному державному архіві відшукали дві рідкісні автентичні мапи сімнадцятого-вісімнадцятого сторіч, котрі наочно ілюструють, хто саме і як піднімав економіку завойованого військами Катерини ІІ Дикого Поля. І якщо виходити з позначок на них, то виходить, що ці землі було б правильніше називати не "Новоросією", а... "Новою Німеччиною".

Директор архіву Андрій Яценко обережно розгортає мапу-план Херсонського повіту Таврійської губернії, датовану 1789 роком (на знімку).

Жовтим на ній позначено порт і верф у центрі повіту, а також ділянки, де ведеться сяке-таке господарство. Це менше десятої частини від загальної площі повіту, а все інше замальоване сірим - там ніякої господарської діяльності не ведеться взагалі. Друга мапа-план датована 1894 роком і рясніє позначками сіл, хуторів, допоміжних споруд. І все це з'явилося завдяки єдиному, грандіозному за тодішніми мірками, інвестиційному проекту, якому дав відмашку імператор Микола І, але здійснював герцог Ангальтський Фердинанд.

На знімку: мапа 1894 року - наочне свідоцтво успішності першого інвестиційного проекту для сільського господарства Північного Причорномор'я.

Указом царя від 2 березня 1828 року герцогу дарувалися "на вічні часи" дві велетенські ділянки Дикого Поля площею відповідно 6 тисяч на 42 345 десятин, із правом продавати та передавати їх у спадок, десять років не платити з них жодних податків, безмитно виробляти вино та пиво, чинити суд і поліцейські функції. За це інвестор був зобов'язаний через ті ж десять років представити помістя не менш ніж із двадцятьма тисячами голів породистих овець та достатньою кількістю родин, необхідних для догляду за тваринами. І свої зобов'язання герцог Фердинанд взявся виконувати настільки ж добросовісно, як нині їх виконують компанії з його рідної Німеччини. Вже протягом літа 1828-го на територію нинішньої Херсонщини з його володінь рушили три отари з 8 тисячами голів породистих овець та сотнею перших переселенців, з-поміж яких були не тільки вівчарі й підпаски, а й вчителі та ремісники - закладалося ядро колонії, орієнтованої саме на різнобічний розвиток, а не тільки на тваринництво.
Процвітання у спадок

Як відомо, герцог Ангальтський свої інвестиційні зобов'язання перед короною Російської імперії навіть перевиконав і потім вигідно продав колонію колезькому асесору Олександру Фальц-Фейну - засновнику знаменитої Асканії-Нова. Про те, що залишив він нащадкам, можна судити за іншим планом-мапою з Херсонського обласного державного архіву, виготовленим на замовлення його удови Софії Фальц-Фейн. Окрім нерухомості господарського призначення, на плані вже позначено хутір Дофіне, села Щетинцеве, Преображенка, Миролюбівка, Новопавлівка, Весела Олександрівка. Переважна більшість з них існує й нині, що доводить: місце розташування інвестор вибрав грамотно і запас міцності вклав достатній.

Але насправді герцогські, а згодом баронські володіння - лише краплина в морі німецької колонізації губернії. Архівні джерела свідчать: під час війни Російської імперії із кайзерівською Німеччиною у 1914-му на Херсонщині нові російські назви з патріотичних міркувань примусово отримали 38 німецьких колоній. А до Другої світової війни тут нараховувався 61 населений пункт із перевагою німецькомовного населення. Та крім німців, були й шведи, чиї нащадки досі живуть у Бериславському районі області - кілька років тому їх навіть відвідували король і королева Швеції.

Цитата

"Роль колоністів із Західної Європи у економічному підйомі Північного Причорномор'я поза всяким сумнівом величезна. Але її ще до кінця не вивчили. Частина архівних документів вісімнадцятого-девятнадцятого сторіч або втрачена, або передатована двадцятими роками минулого століття. Річ у тім, що у часи революції та громадянської війни за гострого дефіциту паперу службовці більшовицьких установ писали свої звіти, накази та розпорядження на зворотному боці старих документів. Тепер і розбираємо їх: якийсь наказ у папці датований, приміром, 1921-м, а з іншого боку маємо надзвичайно цікавий документ, на сто років старший. І таких прикладів тисячі", - коментує директор Херсонського обласного державного архіву Андрій Яценко.
Брехнею пам'ять не спотворити

Звісно, у 1941-му більшість етнічних німців з Херсонщини депортували у Середню Азію чи Сибір, і колонії не відродилися. Та це не зменшує їхнього внеску у створення в Дикому Полі процвітаючого анклаву - німці й шведи варили тут добре пиво та виготовляли знамениті ковбаси, закладали верфі, машинобудівні заводи та млини й вирощували племінну худобу. Старожили досі пам'ятають, якими були історичні назви їхніх сіл і селищ і хто насправді будував ту чи іншу ферму або завод. У сучасній Херсонській області немає району, де не відмітилися б німецькі чи шведські колоністи, але Німеччина та Швеція територіальних претензій до України, зрозуміло, не пред'являють. Це старанно намагаються забути новітні варвари з Московії, але від того Херсонщина більше схожих рис із омріяної Путіним "Новоросією" не здобуде. Вона - яскравий приклад успішності економічної співпраці з Європою, і такою залишиться назавжди.

Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=363583


 
Establishment of the Eastern Border of the Ukrainian Socialist Soviet Republic in 1919 – 1925 (Historical and Legal Aspect)

This research was completed by:

Mr. Oleg ZAICHUK, Doctor of Law, Professor, Acting Member (Academician) of the National Academy of Law Sciences of Ukraine;

Mr. Valerii KAPELIUSHNY, Doctor of History, Professor of the Chair of Ethnology and Regional Studies, History Faculty of the Taras Shevchenko Kyiv National University;

Mr. Oleksandr VOVK, Candidate of Law, Assistant Professor of the Chair of Ethnology and Regional Studies, History Faculty of the Taras Shevchenko Kyiv National University.

This Editorial Board considers it necessary to make this important research known to the public at large.

This publication is devoted to the characteristics of the international legal agreements concerning establishing of the Eastern border between the Ukrainian Socialist Soviet Republic (thereafter – the Ukrainian SSR) and the Russian Socialist Soviet Federative Republic (thereafter – the RSFSR) during the first years of the Soviet regime in Ukraine (1919 - 1925).

Key words: territory, administrative and territorial structure, ethnic boundaries, state border, international treaty, demarcation, delimitation.

In modern Ukraine, significant transformations and socio-political changes, which essentially affect the process of formation of the new legal paradigm, are taking place. This process is characterized by objective regularities and subjective prerequisites. The development of industry, agriculture, trade, banking and infrastructure requires stable legal support. Enormous material resources are needed for the implementation of the required changes in the areas of education, science and health. Availability of these resources depends largely on the establishment of social and political peace in Ukraine, strengthening its economic power, thus providing, by various means, the integrity and inviolability of the territory within its existing borders.

The state territory, its land and sea borders of modern Ukraine have developed historically over thousands of years while being different from its ethnic boundaries. For centuries, the Ukrainian ethnicity was split among several states. This has had a negative affect on Ukraine’s cohesion and sense of unity. Ukrainians living historically under different dominant cultures, religions, languages, governments and public institutions have inevitably developed significant cultural differences particular to different regions of contemporary Ukraine. Today almost all ethnic Ukrainian lands are united within the state borders of Ukraine. However, at different times and for different reasons, large territories of ethnically Ukrainian land with their predomintally Ukrainian population became and remain a part of other states. Historically, except for the Medieval Kyivan Rus, the Ukraine's borders included almost all of the Ukrainian ethnic territories. Stable territory is essential for the existence of a country as its loss leads to the loss of nationhood.

The legal status of Ukraine’s current borders is determined by the following legislation:

Article 1 of the Law of Ukraine "On the State Border of Ukraine" (1991): "The state border of Ukraine is a line and a vertical surface passing through this line, which define the territory of Ukraine - land, water, subsoil, air space" [1],

Article 5 of the Law of Ukraine "On the Succession of Ukraine" (1991): "The state border of the Union of the Soviet Socialist Republics, which separates the territory of Ukraine from other countries, and the border between the Ukrainian SSR and the Belarusian SSR, the Russian Soviet Federative Socialist Republic and the Republic of Moldova as of July 16, 1990 are the state borders Ukraine"[2].

Based on international law, the laws of Ukraine, the demarcation of the borders between Ukraine and the neighboring countries shall be established by international agreements: "The state border of Ukraine is determined by the Constitution and laws of Ukraine as well as the international treaties of Ukraine ratified by the Verkhovna Rada of Ukraine" - Article 2 of the Law of Ukraine " On the State Border of Ukraine", 1991 [1].

The Treaty between Ukraine and the Russian Federation concerning the Ukraine-Russian State Border signed on 28.01.2003 (ratified by the Verkhovna Rada of Ukraine on 20.04.2004 and entered into force on 23.04.2004) states as follows: "The Ukrainian-Russian state border runs as specified in the Description of the state border between Ukraine and the Russian Federation (Attachment 1) and is depicted by a solid red line on the accompanying maps of the state border between Ukraine and the Russian Federation (Attachment 2). Description and maps of the state border attached to this Treaty constitute an integral part thereof"[3].

In general, a considerable body of international law regulating a relationship between Ukraine and the Russian Federation consists of 377 international documents regulating a wide bilateral cooperation between the States, including economic, trading, scientific, humanitarian and other areas. Recently, however, implementation of a number of these documents has been impeded due to an overall political and economic tension between the two states. For various objective and subjective reasons, final demarcation of the Eastern border between the two neighboring countries, which includes the installation of the border signs subject to these agreed upon maps and descriptions, has been never completed. Completing the demarcation reguires not only political will and legal support, but a deep historical and legal knowledge of the contemporary border of Ukraine with the Russian Federation.

Based on historical facts, this publication will outline the sequence of events leading to the establishment of the border between the Ukrainian Soviet Socialist Republic and the Russian Soviet Socialist Republic in the 1920s. This study will look comprehensively into the demarcation of the Eastern border of Ukraine. Some of the aspects of this historical process were studied in the past as follows: by Vladimir Serhiychuk in "Ethnic Boundaries and the State Border of Ukraine" (K., 2000); by Vasyl Hrytsak in "Legal Description of the Administrative-Territorial Structure of the Ukrainian Lands in the Period from 1917 to 1991" (K., 2004); by Volodymyr Kuzmenko in "On the History of Formation of the North-Eastern and Eastern Borders of Ukraine (1917-1925)" (Kh., 2005); by Olena Boyko in "The Territory, Borders and the Administrative-Territorial Division of the Ukrainian State of Hetman P. Skoropadskiy (1918)" (K., 2009); by Rostyslav Sossa in "Mapping of Administrative-Territorial Structure of the Soviet Ukraine in 1921-1930//Journal of Geodesy and Cartography, 2009, 6; by Yaroslava Vermenych in "Administrative-Territorial Structure of Ukraine: Evolution, Current Status, Problems of Reform. In two parts. - K., 2009; publications of the Secretariat of the Cabinet of Ministers of Ukraine on the history and the present administrative-territorial structure of Ukraine (Administrative-territorial system of Ukraine. The past and the present. - K., 2002. - 270 p.; Administrative-Territorial Structure of Ukraine. Ways of Reforming. - K., 2007. - 365 p. etc.) and others.

In this context, an important scientific contribution was made by Rostyslav Sossa, Doctor of Geographical Sciences, in a number of cartographic studies dedicated to the administrative-territorial division of Ukraine at various periods of its development, especially, during the period of 1921-1930. At the beginning of 1924 in Kharkiv, the Ukrainian Geodetic Administration (UGA) was established as a republican territorial division of the Higher Geodetic Administration (created on March 15, 1919 in Moscow). During this period, various versions of maps of the administrative-territorial structure of Ukraine were published. It should be noted that the political-administrative and administrative maps of the territory of the Soviet Ukraine of 1921-1922 reflected the administrative structure, which had had remained from the times of the Russian Empire. It included provinces(hubernii), counties (povity), municipalities (volosti). In May 1920 the territory oftheUkrainian SSR consisted of 12 provinces – Volyn, Donets’k, Zaporizhia, Katerynoslav, Kyiv, Kremenchuk, Mykolaiv, Odessa, Podil, Poltava, Kharkiv, Chernihiv. Village councils (rady), as local authorities for Soviet power, were not displayed on the maps.

The revolutionary events of 1917-1918 and the revival of Ukrainian national statehood were the prerequisite for the border demarcation of the Ukrainian SSR from the RSFSR. The First World War accelerated political changes in Central and Eastern Europe. Complex state-building processes took place all over Ukrainian ethnic territory. On March 4, 1917, a representative body of the Ukrainian political forces - the Central Council (the Central Rada) - was established. The First Universal of the Central Council issued on June 10, 1917, announced the formation of the autonomous system. The Russian Provisional Government agreed to recognize the autonomous status of the five provinces of Ukraine as follows: the Volyn, Kyiv, Poltava, Podil and Chernihiv (without Mhlyns’ky, Starodub, Surazh and Novozybkiv counties) and the Central Council agreed to temporarily recognize the state territory within these boundaries. However, the population of other Ukrainian lands that were outside the jurisdiction of the Central Council, through local self-government bodies overwhelmingly expressed their will to join the Ukrainian autonomy. On November 13, the Central Council decided to extend its authority to other Ukrainian lands: the Kholm, Katerynoslav, Kherson regions, and parts of the Kurs’k and Voronezh provinces. On November 20, 1917, the Third Universal proclaimed the establishment of the Ukrainian People's Republic (thereafter – the UPR) as a State in a federal relationship with Russia. It was noted in particular that "... the lands inhabited by the predominantly Ukrainian population belong to the territory of the Ukrainian People's Republic: the Kiev, Podillia, Volyn, Chernihiv, Poltava, Kharkiv, Katerynoslav, Kherson, Tavryya (except for the Crimea) regions.

The final determination of the borders of the UPR by attaching predominantly ethnic Ukrainain parts of the Kurs’k, Kholm, Voronezh and neighboring provinces and oblasts, would be established in accordance with the organized will of the people. Foreign affairs and internal events in Ukraine pushed the Central Council for further action. On January 9, 1918, the Fourth Universal of the Central Council proudly proclaimed the complete independence of the UPR which launched a new phase in the public and political life in Ukraine. After the conclusion on February 9, 1918, of the Peace Treaty between the UPR, on the one hand, and Germany, Austria-Hungary, Bulgaria and Turkey – on the other hand, German-Austrian troops (as allied) occupied the territory of Ukraine and, based on the above, set the demarcation line on its Eastern border(s) with Soviet Russia.

Hetman Pavlo Skoropads’kyy, who came to power in Ukraine after the dissolution of the Central Council of the UPR on April 29, 1918, raised the issue of the organization of the State’s territory in accordance with the ethnic settlement of Ukrainians. On May 23, 1918, in Kiev, peace negotiations between Ukraine and Russia began. One of the issues was to determine a border line between the RSFSR and the Ukrainian State. The Ukrainian delegation advocated the inclusion of a number of regions in the Kurs’k and Oryol provinces, which were populated mostly by Ukrainians. Subsequent negotiations were interrupted twice due to disagreements between the parties who could not agree on the division of the Donbass region. Finally, an older demarcatin line was established on the basis of the agreements between the German and the Ukrainian troops, on the one hand, and the military forces of Soviet Russia, on the other hand: Surazh – Unecha – Starodub - Novgorod-Sivers’ky – Hluhiv – Ryls’k – Kolontaivka – Sudzha – Velenikhine - Kup'jans’k - became the border between the countries with a 10 km wide neutral zone separating Ukraine from Russia.

Diplomatic efforts lead to the attachment of the Homiel county of the Mohyliv province, the Putivl’ and Ryl’s’k counties of the Kurs’k province - to the Chernihiv province of Ukraine. Other ethnically Ukrainian counties in the Kurs’k province (Sudzha, Hrayvoron, Belhorod, Korocha) and Valuyky county of the Voronezh province were attached to the Kharkiv province in Ukraine. Richyts’a, Pins’k and Mozyr counties of the Mins’k province were also combined into a separate county (starostvo) as part of the Ukrainian State.

In the end of the negotiations, Kholmshyna, Pidl’ashsh’a and Berestejshchyna were merged into a single province and were attached to Ukraine. In September 1918, the Crimea became an autonomous part of Ukraine. However, Ukrainian authority in Crimea was never established due to the aggravated political situation. A territorial dispute with the Don government was solved also in favor of the Ukrainian State. An old border between the Don region and the Ukrainian provinces was shifted so that the City of Mariupol with its neighborhood were withdrawn from the jurisdiction of Ukraine. In support of the Ukrainian forces of the ethnically Ukrainian Kuban region, the Hetman Government planned that the ethnically Ukrainian region would join Ukraine as a part of federation.

Demarcation with Soviet Russia was the most difficult matter. The Ukrainian delegation gave priority to the ethnic principle. Referring to authoritative historical and ethnographic research, the Hetman Government sought to set the border on the line of the predominant location of ethnic Ukrainians. Law and political science of the first third of the 20-th century determined the following factors necessary for the emergence and existence of a state: an established area; an invariable population; power bodies that independently rule the territory and the population; diplomatic and international legal recognition of the state by other states, so that it obtains the status of a state under international law. During the period of the Ukrainian revolution only the Ukrainian statehood of the Skoropads’kyy Hetmanate period corresponded to all these factors.

During the Third All-Ukrainian Congress of Councils in Kharkiv which took place on March 10-14, 1919 the process for adoption of the first Constitution of the Ukrainian Socialist Soviet Republic took place; it extended its authority first of all over the territories controlled by the Red Army. At that time, the events that could be considered a beginning for the legal demarcation of the Soviet Ukraine-Russia border were in progress. On March 10, 1919, in accordance with its agenda, the Council of the People's Commissars of the Ukrainian SSR considered "The problem of the borders with the Russian Republic" and adopted the following resolution: "The Treaty on Borders with the Russian Socialist Federative Republic signed by the comrade Ivanov in Moscow, shall be approved." As noted by Gennady Yefymenko, neither the content of the Treaty, nor even the above mentioned resolution, had ever been made public. Further, Gennady Yefymenko explained that prior to these events, on February 25, 1919, in Moscow, a meeting of the Commission under the official title "the Interagency Meeting on the Eduction of the Homiel Province and Establishing the State Border of Ukraine" was held. Andriy Ivanov, as a representative of Ukraine, empasized that the Belhorod and Hrayvoron counties were tilted toward Ukraine economically and culturally. Without denying that argument, David Gopner, a representative of Russia, stressed that it was better to treat the matter "in economic and tactical terms, the Belgorod county, as a wealthy producer of grain, was very important only to the Velyko-Russia, remaining negligible for Ukraine. In tactical terms, in case of a military defeat of Ukraine, Velyko-Russia once abandoning its claim on the Belhorod county, thus loses an opportunity to claim in the future." The arguments in favor of subordination of those counties to Ukraine were completely discarded by the Chairman of the meeting by making a reference to the telegram of Rakovsky of February 16, 1919. As a rsult of the meeting, the border between Ukraine and Russia, except for the Northern part of the Chernihiv province, remained unchanged from the border established prior to WWI and in existence between the provinces, i.e. within the borders of those provinces, which were identified by the Ukrainian Central Rada in its Third Universal. The Perekop Isthmus was supposed to become the border between Ukraine and Crimea. These arrangements were re-iterated in the Treaty on the Border with the RSFSR, which was approved by the Ukrainian Council of the People’s Comissars on March 10, 1919. G. Yefymenko was unable reach a formal agreement with the Government of the RSFSR about the border with Ukraine. The Kremlin’s general approach to that issue was fundamentally different – the Ukrainian SSR was not considered as separate from Russia, and the publication of the Treaty could have given an extra push to separatist sentiment in Ukraine which was unacceptable in the Kremlin. Perhaps, this attitude explains the failure to publish the Treaty in the Ukrainian SSR. That is, the border between the two countries was not determined by ethnicity, as P. Skoropads’kyy had sought, but by administrative principles of the Central Council. Delimitation was carried out on the basis of a simplistic principle: if one nation dominates in most part of a province together with the provincial center, then the whole province belongs to the appropriate Soviet republic. The state border with the Russian Republic was drawn mainly along the Eastern and the North-Eastern boundaries of the former Tavryya, Katerynoslav, Kharkiv provinces. Major changes took place on the Chernihiv-Russian borderland where four counties were withdrawn from Ukraine in favour of Russia: the Surazh, Novozybkiv, Belhorod and Hrayvoron counties. The ethnic Ukrainian areas of the Kurs’k and Voronezh provinces also were placed outside the Ukrainian SSR.

After the adoption of the March 1919 Constitution, a more friendly relationship between the Ukrainian SSR and other Soviet republics was strengthened. On June 1, 1919, the Ordinance of the All-Russian Central Executive Committee on the military alliance of the Soviet Republics of Russia, Ukraine, Latvia, Lithuania, Bilorus’ aimed at fighting "imperialists" was adopted. On December 28, 1920, the Union of Workers and Peasants Treaty between the Russian Socialist Federative Soviet Republic and the Ukrainian Socialist Soviet Republic was approved. By virtue of this Treaty and the Resolution of the VIII-th All-Russian Congress of the Councils of Workers’, Peasants’, Red Army’s and Cossack’s Deputies (December 28-29, 1920) "On the Heavy Industry", the Taganrog and Shakhty districts of the Don Cossacks’ Area were incorporated into the structure of the Ukrainian SSR (instead of four districts from the Chernihiv province). However, there was nothing fixed in the treaties about the delineation of the borders between the two allied states. In general, during the early 20-ies of the XX-th century, as noted by V. Kuz'menko, the initiative to settle the issue of the border between the Ukrainian SSR and the RSFSR lay directly with the Ukrainian population, living on the territories near the Russian borders. Local authorities tried to use the rights given to them by the Decree of the Council of the People’s Commissars of the RSFSR of January 27, 1918, "On the Determination of the Boundaries of Provinces, Counties and Others", according to which the issue of changing the boundaries of provinces, counties and municipalities should be settled by local councils.

On February 21, 1922, the All-Ukrainian Central Executive Committee passed the Decree "On the Administrative-Territorial Division of Ukraine", which stated firmly as follows (Para 1): "The provincial executive committees and the county executive committees are forbbiden to introduce any changes into the administrative division of Ukraine till the zoning of Ukraine has been finalised." Furthermore, it should be noted that after the conclusion of the Treaty on the Border with the RSFSR of March 10, 1919, in the regions near the Western border of Russia with Ukraine (namely in the Bryans’k, Kurs’k, Voronezh, Don and Kuban regions) places of habitation of ethnic Ukrainians, who wanted to live in the Ukrainian SSR, remained and appropriate decrees were adopted by local authorities. At the beginning, legislative and executive bodies of Soviet Ukraine did not pay appropriate attention to numerous requests from the Ukrainian communities in Russia, because they were concerned about the legal aspects of the formation of the Union of Soviet Socialist Republics (thereafter - USSR). Only after the adoption of the Constitution of the USSR at the Second All-Union Congress of Councils of January 31, 1924, the Council of the People's Commissars of the Ukrainian SSR started to more closely deal with solving new territorial problems on the Eastern external borders with Soviet Russia. Trying to meet the numerous requests of the population of the Ukrainian borderlands, the Council of People’s Commissars of Ukraine prepared a draft law "On the External Borders of the Ukrainian SSR." The Central Executive Committee of the USSR in order to discuss a draft law of the Council of People’s Commissars created "The Commission for Establishment of the Border between the Ukrainian SSR and the RSFSR", which started its work on July 1, 1924. The Commission, as mentioned, based the establishment of the border between the Ukrainian SSR and the RSFSR on the "ethnographic principle, namely, merging into the appropriate republic territories inhabited predominantly (absolute/relative majority) by the ethnic population of the given republic." During the existence of the Commission, it was decided that the borders between the Ukrainian SSR and the RSFSR, according to the statement of the representatives of the Ukrainian SSR, should be established by means of including into the territory of the Ukrainian SSR the following territories of the RSFSR:

1) out of the Homiel province - one municipality of the Novozybkiv county;

2) out of the Bryans’k province - 11 villages of the Sevs’k and Trubchevs’k counties;  

3) out of the Kurs’k province:

a) 10 municipalities of the Putivl’ county,

b) 7 municipalities of the Ryl’s’k county,

c) 7 municipalities of the Sudzha county,

d) 15 municipalites of the Hrayvoron county,

e) 1 municipality of the Oboyan’ county;

 f) 14 municipalities of the Belhorod county (entire),

 g) Korocha county (entire),

 h) 8 municipalities of the Novooskols’k county;

4) out of the Voronezh province:

a)   the Valuyky county,

b)   the Ostrozhsk county (the Southern part),

c)   the Rossosh county,

d)   the Boguchany county,

e)   the Pavlovs’k county (the North-Western and South-Western parts),

f)     the Kalach county (a part).

On the otherhand, representatives ofthe RSFSR decided to make a partial delimitation of the border as follows:

1) out of the Homielprovince -one municipality of the Novozybkiv county (coincideswith the application of the UkrainianSSR);

2) out ofthe Bryans’kprovince -11 villagesofthe Sevs’k county;

3) out of the Kurs’kprovince:

a) 11 municipalities of the Putivl’ county (coinciding with the application of the UkrainianSSR);

b) in othercounties – to introduce minor corrections of borderswithin a municipality as maximum;

4) out of the Voronezhprovince – to introduce minor corrections to the Valuykycounty.

By the resolution oftheCommission the following areas were attached tothe territory of the UkrainianSSR:

1) minorareas of the Homiel’andBryans’kprovinces;

2) the Putyvl’ county of the Kurs’kprovince;

3) the Krynichevmunicipality of the Sudzhacounty of theKurs’kprovince;

4) the Hrayvoroncounty of the Kurs’kprovince, except for the Butovo municipality;

5) the entireBelhorodcounty of the Kurs’k province within the boundaries of 1920;

6) the Nehlyudiv, Kunyns’k, Zymovs’k, Nechayevo municipalities of the Korochacounty of theKurs’kprovince;

7) the Troits’ka,Bulanivka, Slonovkamunicipalities of the Novy Oskolcounty of the Kurs’kprovince;

8) the Valuykycounty of the Voronezhprovince.

All other claims of the Ukrainian SSR were rejected.Protests by the representatives ofthe Ukrainian SSR andthe RSFSR were declared groundless by the Commission. Draft Resolution ofthe UnionParity Commission ofNovember 30, 1924, was transferred to thePolitical Buro of the Central Committee of the All-Union Communist Party(Bolsheviks) (thereafter – AUCP(B)), which introduced further changes into the document. On October 16, 1925,the Praesidium of theCentral Executive Committeeof the USSR, on the basis of the Opinionof the Commissionfor the Settlement/Establishment of the Border betweenthe RSFSR andthe Ukrainian SSRand theDecision of the Political Buroof the AUCP(b) (with amendmentsand specifications) on the subject,adopted theResolution "On the Settlement of the Border of theUkrainianSocialistSoviet Republic with the RussianSocialist Federative SovietRepublic and theByelorussian SocialistSoviet Republic." The Resolutionstated that thePraesidium of theCentral Executive Committeeof the USSRunder paragraph"b" of Article 1 andArticle6 of the Constitutionof the USSRdecreed:"Into the structure of the UkrainianSocialist SovietRepublic the following parts of the territory of the RussianSocialistFederative SovietRepublic shall be transferred: a) the Semenovskayamunicipality of the Novozybkov county of the Homiel province;b) the village Znob’ of the Trubchevsk municipality of the Pochepskoho county of the Bryanskprovince; c) Fatevyzh, Baranovka, Demyanovka,Muraveynoe,Tolstodubovo(of the fortmer Lemeshkov municipality) and Sel’tso-Nikitskoe, Sytnoe, the village Hrudskaya(of the formerPodyvodska minicipality); d) the entire former Putyvl’ county(Putivl’ town, including) exceptfor the formerKrupetsk municipality in its old boundaries;e) the former Krinichanskaya municipality of the former Sudzha county of theKurskprovince; f) the Southernpart of the Hrayvoron municipality of the Hrayvoron county of the Kurskprovince;g) the Southernpart ofthe Murom municipality of the Belgorod county of the Kurskprovinceand g)the Troitsk municipality and a part of theUrazovo municipality of the Valuyky county of theVoronezhprovince." *

As compensationfor Russia, para. 4 of this decision stated the following: "Into the structure ofthe RussianSocialistFederativeSovietRepublic, the following territories of theUkrainianSocialst SovietRepublic shall be transferred: a) the Fedorovka, Nikolaevka(Taganrog town, including), Matveev-Kurgan, Sovetka, Golodaevkaregionsand the Easternpartof the Yekaterynoslav region of the Taganrog county;b) Glubokaya, Lenin,Kamensk, Ust’-Belokalytvenskaya, Vladimirskaya, Sulyn, Shakhty(Shakhty town, including) regions andparts of theterritory of the SorokinskyyandAlekseevskyyregions of theShakhtycounty." The Easternborders of Ukraine andthe RSFSRpassed along theline: Hlukhiv - Bilopill’a - Krasnopill’a – Zolochiv – Volchansk – Troits’kaMarkovka-Krasnodon- Novoazovsk– the Northernshore of the Azov Sea.

A detailed description of the South-Easternborder with Russiain the area of the Shakhty andTaganrog counties was provided in the Resolution"On the Settlement of the Borders of the UkrainianSocialist Soviet Republic andthe RussianSocialist Federative SovietRepublic and theByelorussian SocialistSoviet Republic" was as follows:"In connection with the transfer of the territories referred to inpara.4of this Resolution, theShakhty and Taganrog counties of the UkrainianSocialist Soviet Republicto the Russian Socialist Federative SovietRepublic, the borderbetween theUkrainianSocialistSoviet Republic and the RussianSocialist Federative SovietRepublic, by virtueof thisResolution, shall be considered as passing alongthe following line: the Sorokinskyy district(rayion)shall be divided into two parts by the Severnyy Donets River, of which the Northern one shall be transferred to the RSFSR, and the Southern part shall remain withinthe Ukrainian SSR; further the border shall follow the SevernyyDonets Riverup toits confluence with the Bolshaya Kamenka River. The Gundorovskayavillagewithin the established boundariesof the land useshall be transferred tothe RSFSR, and when establishing theouter limits of theland use of the Gundorovskaya village the mines shall not be included inthe line and shallremain inUkraine.Thenthe border shall follow the Bolshaya Kamenka River, wherein the settlement of N.Shevyrev andPleshakov shall become a part of the RSFSR, and the settlements of Vlasovand Korol’ov shall remain in theUkrainian SSR and the land use ofall these settlements shall remain unchangeduntil the land use planning has been completed.Further on, the border shall pass through the land in use by the state farm of "Krasnaya Mogila"(the former Proval’ye)and the settlements of Kavolevka, Platovo andGukovo. The border shall then follow theboundary line of the Krinichnoye(the formerBiryukovo) village, including the Dobrydnev settlement, i.e. alongthe boundary of theSharapovskyydistrict(rayon).Next, passing through the territory of theAlekseevskyydistrict andleavingwithin theUkrainian SSR the land use of the Ostezhovovillage and the settlements of N.Yefremovskyy, N. Aleksandrovskyyand V.Tuzlovskyy, theborder shallreach theTaganrog countyand, following oldboundaries of the ShakhtyandTaganrog countiesfor fivemiles,in the direction of the Tuzlovo River alongthe district border between the GolodaevskyyandDmitrovskyy districts up tothe Mius River. Next,the border shall follow theMius River along the boundaries of the land usebetween the villages of Marinovka,Grigorievka andGolodaevkasothattheMarinovka andGrigorievka villagesremain within theUkrainianSocialist Soviet Republic, and the Golodaevka village is transferred to theRussian Socialist Federative SovietRepublic.Goingfurther along theboundary of the land use of the German colonies ofVischlerovki, Mariengeym and GustavFeld, these coloniesshall be transferred tothe Russian Socialist Federative Soviet Republic.The border shall follow theboundary of theAmvrosievka district up to the Sredniy Yelanchik River. Further on the border shall be established alongthe land use of the Pokrovo-Kireevka village, the settlements of Yekaterinoslav, Slusarevo up to the GruzskyYelanchikbaulk, leaving the North-Western part of the Yekaterinoslavdistrictwithinthe Ukrainian SSR.Next,the border shall follow along thebaulkGruzsky Yelanchikup to the boundaryof the Mariupol county." Most likely, such a meticulousborder line was delineated because, for seven years,these territories were transferred back and forth in between the two countries. On the border was established without the use of the ethnographicprinciple,more than 2 millionethnicUkrainians remained in Russia in the Kursk,Voronezh provinces and in theNorthern Caucasusregion. This situation was acknowledged in theResolutionof the Central Committeeof the Communist Party of Ukraine(Bolshevik) upon examination of the 1926 census.

The Resolution ofOctober, 16 1925,"On the Settlement of the Borders of the UkrainianSocialist Soviet Republicwith the RussianSocialist Federative SovietRepublic and theByelorussian SocialistSoviet Republic" had beenfurther amended is evident from the following actions of government bodies. On October 19-24, 1928, thePraesidiumof the Central Executive Committee of the USSRconsidered the issue of thesettlement of the border of the Ukrainian SSR and the RSFSRin the region ofBryansk,Kursk andVoronezh provincesand thendecided: "1. Tochangethe Resolutionof the Praesidium ofthe Central Executive Committeeof the USSR ofOctober 16, 1925, it is necessary a)to include into the structure of theUkrainian SSR,except forparts of the territoryof the RSFSRspecifiedin the Resolution of the Presidium ofthe Central Executive Committeeof the USSR ofOctober 16, 1925, the following settlements of the RSFSR: the villages ofRashkovichi andSmokarevka of the Khinel’ municipality of the Sevskcounty of the Bryansk province; the villages of Staritsy, PrilepkyandOgurtsovo of theMurom municipality of the Belgorod county of the Kursk province; the villages of VelikayaRybitsa, Miropol’ye,Studenki, Zapsel’ye, Penyanki, Aleksandrya, Vasil’yevkaandNovaya Derevnya of theMiropol’ye municipality of theGraivoroncountyof the sameprovince; b) not to include into the structure of theUkrainian SSR, leaving withinthe bordersof the RSFSR, the villages of Znob’Trubchevskaya of the Trubchevsk municipality of the Pochepcounty of theBryansk provinceand the village ofGrudskoye of the formerPodyvodsk municipality of theSevskcountyof the sameprovince.2. The Resolution ofthe Presidium of theCentral Executive Committeeof the USSR of October 16,1925 ("g" of para. 2) on leaving in the structure of the RSFSR the formerKrupets municipality of the former Putivl’ county of theKursk province with itsoldboundaries shall be remained unchanged. The boundaries of the villages of Urazovo, Shvedunovka, Gerasimovka,DolgovkaandKonstantinovka of the Urazovomunicipality of the Valuykycounty of theVoronezh province shall be unchanged also." However, thesechangesand specifications of the Resolution of the Central Executive Committee of the USSR of October 16, 1925,at that timecould notdefinitivelyresolve the issueof the equitable lineament of the Eastern border ofthe Ukrainian SSRon the basis of the ethnicity of its population. The administrativeborder between the Ukrainian SSR and the RSFSR, established in 1925,remained relatively stable until the elimination ofthe USSR andremains thesameEastern borderof our countryunder the Treatybetween theRussian Federation and Ukraineon the Ukraine-Russian State Border of January 28, 2003, but still requires a definitive demarcation.

IndependentUkraineis firmly committed tothe principles ofinviolability of borders defined formulated by the participants of the Helsinki Conferenceof 1975,whichis the key topeace and stability worldwide.After analyzing thesocio-political reasonsand the legal basis for establishing the Ukrainian state bordersin general and, in particular,the Eastern border in the XX-th century,it should be notedthat, despitea certainlevel of scientificcoverage of this topic, a number of documents remainunexplored.Therefore,identifying the characteristics for the genesis of the legal arrangement of the borders of Ukraineneeds furtherscientific analysis.

References:

1. The Law of Ukraine "On the State Border of Ukraine" of 04.11.1991 № 1777 - XI // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine, 1992, № 2 - C 5.

2. The Law ofUkraine"On theSuccession ofUkraine" 12.09.1991№1543- XII//Bulletin of the VerkhovnaRada ofUkraine, 1991, № 46- P.617.

3. The TreatybetweenUkraineand the Russian Federation on theUkrainian-Russian State Border (Ukr. / Rus.). / The Treaty is ratified by the Law No 1681-IV (1681-15) of20.04.2004[Electronic resource] - Access mode:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_157

Note. Authors were unable to locate annexes to this Treaty, assess is restricted, for reasons unknown. TheTreaty on theUkrainian-Russian State Border is a partof the Law. Descriptionof the State borderbetweenUkraineand Russiais shownby a solid linein redon the maps ofthe State border betweenUkraineand the Russian Federationin Appendices1 and 2to the Treaty, which are also its integral parts.And since the Law is alegal act, it and its parts may not containany information, assess to which is restricted.

4. Chrestomathy on the Historyof State and Lawof Ukraine.- T.2February, 1917- 1996: /V.A.Goncharenko,A.Y.Rogozhin, OD.. Svyatots’kyy; Ed. by the Corresponding Member of the Academyof Sciences of UkraineV.D.Goncharenko.- K.: In Jure. 1997. -800p.

5.Kabachyns’kyyM.I.History of Borders andBorder Forcesof Ukraine /M.I.Kabachyns’kyy; Nat.Acad. of the Border Forces ofUkrainenamed after Bogdan Khmelnyts’kyy.– Khmelnyts’kyy, 2000. - 215p.

6.Dnistryans’kyyM.S.Ukrainein the Politico-Geographical Dimension. Monograph./M.S.Dnistryans’kyy- Lviv:Publishing Center of theLNU named after IvanFranko,2000. -310p.

7.Boyko O. The Territory, Borders and Administrative -territorial Division of theUkrainianHetman P.SkoropadskyyState(1918)./ O.Boyko;Regional History ofUkraine. Collected articles.-3,2009. –p.217-232.

8.YefymenkoG. Onthe Border betweenUkraineandthe Bolshevik’s Russia.1919. [Electronic resource] - Access mode: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/03/10/141801/

9. Collection of Legal Actsand Orders of the Government of Workers’ and Peasants’.- №1,January,1921.– P. 5.

10.Kuz'menkoV.B. On the History of Formation of the North - Eastern and Eastern Borders ofUkraine(1917 - 1925)./V.B.Kuz'menko; The Ukrainian Research Notes.Journal of the Khmelnytsky Universityof Management and Law, 2005, №4 (16)- P.26 –30.

11.TkachukA. From the History of the Reform of the Administrative - Territorial Structure ofUkraine, 1907 - 2009. / A.Tkachuk, R. Tkachuk, Yu. Hanushchak. - K.:Lesta, 2009. - 128 p.

12. The Central State Archives of the Higher Power Bodies (CSAHPB) of Ukraine- F.5,Op.2,AB(спр.). 331, pp. 2-6; CSAHPBUkraine- F.1,Op.20AB. 1813,pp.39-57.

13. CSAHPBUkraine- F.1,Op.20AB. 1813,p.105.

14.SerhiychukV.I. TheEthnic Boundaries andthe State Borderof Ukraine./ V.I.Serhiychuk. - K.; TheUkrainianPublishing Association, 2000. - 560p.

15.Boechko Ye., Hanzha O.,Zakharchuk B. The Borders of Ukraine:Historical Retrospectiveand Current Status/Ye. Boechko, O. Hanzha, B. Zakharchuk- K.: Osnovy, 1994. - 168p.

16.Kabachyns’kyyM.I. The History of the Ukraine Border Protection: Monograph. /M.I.Kabachyns’kyy. - Khmelnytsky: Publishing House of the National Academyof State Border Serviceof Ukraine named afterBohdan Khmelnytsky, 2005. - 355p.; Ishchenko D.V.,FilippovA.F.,Kabachyns’kyyM.I. The History of Ukraine /D.V.Ishchenko, A.F. Filipov, M.I. Kabachyns’kyy–Khmelnyts’ky:AcademyPublishing House of the BFU Academy, 1995. - P.84– 91.

17. CSAHPBUkraine- F. 1,op.2,AB. 3144, pp. 158.

18. CSAHPBUkraine, F.1, op. 4, pr.1199, p. 4.

 

*Thereafter the quotations in the original text of this research are provided in Russian. So, the geographical titles are translated correspondingly (Translator’s note).

 "The Map of the Ukrainian Socialist Soviet Republic" (1925). The map is prepared on the basis of theabovementioned"Administration card ..." 1925. The geographicrange of the map isedited by thePermanent Secretary of theUkrainianAcademy ofSciences, AcademicianAgatangelCrymskyy. These maps used historical names of settlements as follows: Vovcha (laterreplaced byVovchans’k), Human’(Uman’), Kup'yanka(Kupyans’k), Lubni(Lubny), Pryluka(Pryluky), Romen (Romny), etc.
 

Administrative and territorial boundaries of October 1, 1925. "Administration Map of the Ukrainian Socialist Soviet Republic" (1925), scale 1:1 250 000, composed by the cartographic division of the People’s Commissariat on Internal Affairs of the Ukrainian SSR under the resolutions of the legislative power bodies and from the materials of the Central Administrative-territorial Committee and published in Kharkiv. This is the first publication of the political and administrative map of Ukraine in the status of "Official Publication". The map has an outline of nine territories, which were incorporated in the Ukrainian SSR in accordance with the Resolution of the Central Executive Committee of the USSR on October 16, 1925, from the Byelorussian SSR and the Russian Federation, but without subsequent administrative sub-division among administrative units.

 "Ukraine Between the Two Wars(1921-1939)." from the National Atlas of Ukraine.



Создан 26 фев 2015